Читати книгу - "Король стрільців"

з черева болячку. Було гамірно, як у млині, з хлопських чубів курилося, як із замоклих полукіпків. Чарчина курсувала в колісце з рук до рук аж до сірого кута, в якому покутував несміливий Ганнусин жених, що впрів, сердега, як тхір, бо сидів коло самого бовдура. Гості — нема що казати — дули несогірше, тільки Пилипів братанич Славко з Лип’я ані вам не покушав, ані не подивився в той бік, бо належав до протиалкогольного кружка і носив у кляпі блискучу відзнаку з гадюкою, обплетеною довкола пляшки. Сидів осторонь насуплений, як сич, і доціджував третє порцелянове горня кави, яку йому Пилипиха осібно прилагодила з праженого ячменю.

Славко не був простий хлоп-перевесло: був трохи панськуватий, мав три класи гімназії й три роки криміналу за політику, драглів не їв дерев’яним цурупалком, тільки бляшаною ложкою, а м’ясиво вилками і ножем. Проти нього сидів його шурин, кривий Гриць із Залісся, також великий політикант, тільки що Славко, рахувати, сторонив за Україною, а Гриць був завзятущий «сельроб», а безбожник такий, що най матка Божа боронить і заступить! Кальвін якийсь, а не людина!.. Та він вам таке плете на Бога і на Пречисту та і во — на ксьондзів, що аж слухати лячно. Не було тижня, щоб у нього не трясли за якоюсь бібулою, та й не було місяця, щоб він не сидів бодай добу, бодай дві. Бувало, як тільки вздрів крізь вікно своїх панів на остро з пасками попід бороду, то зараз казав жінці Марині: «Марисю, запорай худобу, нарубай собі дров, бо я вже за три дні прийду…» Брав бохонець насущного під паху й головку часнику за пазуху, бо вже знав заздалегідь, де осіяє. Чванився, що не має страху ні перед Богом, ні перед дідьком, але це тільки тоді, як того не чула його «екзекутива» Марина. Була це невіста дуже висока, худа, як коняча смерть, а страшенно язиката і страшенно богомільна. Ніхто стільки в селі не висварювався, що вона, і ніхто стільки разів не ходив на прощу до Гошова, що вона.

Обоє швагри не обзивалися до себе ні словечком, були на ворожій стопі, бо правувалися вже п’ять літ за півморга гниляка.

Пилип і Пилипиха так розпадалися коло любих гостоньків, так молили-просили:

— Марисунцю, та же їжте, та ну, та не дайтеся просити…

— Атанасе, та во, та кусайте!

— Та я кусаю…

— А фігу кусаєте!..

Пилип витягнув із мисника дерев’яну піпу, взяв з-під лави сокирчину і, заганяючи качки, потинятився до комори розбивати бочівку з пивом. Пилипиха і Ганнуся увихалися без упину з пекарні до світлиці. Ой-ой, та ще пироги!.. Ой-ой, та ще мачанка… А в пекарні — Боже кріпкий! — чиста гамарня або жидівський хайдер! Назлазилося бахорні тьма-тьменна, бо на кожній фірі приїхало з троє-четверо, а кожне якесь незаткане, зжерло би коня з копитами! Вилизували тарілки, дерлися за лакітки, трубіли всі на купу, очі собі видзьобували і перевертали хати догори коренем.

Один Влодзьо, Пилипишин мізинчик-одиначок, відсахнувся з презирством від тої жемоїди і, напушившись, гей пава, бундючно походжував по світлиці з рученятами в кишенях, де мав цілі пригорщі бамбонів і срібняків, що їх надавали йому гості. Го-го, у Влодзя сьогодні великий історичний день: він виступатиме ввечері на представлінню, ба як же, в п’ятій дії «Невольника» поведе за руку сліпого Степана, якому вражі турки викололи очі, — а всі люди будуть на нього, на Влодзя, дивитися. Ото раз!.

Стрий Гнатко вицідив з пляшки рештки запіканки і ласкавим рухом подав чарку хлопчині.

— Ану, небоже, пий!.. Покажи, що вмієш!

Пилипиха просльозилася зі щастя й ховала свого пестунчика в пропащих закладках спідниці на чотири пілки:

— Не пий, кицуню, то гірке!

Але гості настоювали, щоб випив:

— Та не бороніть, най дитина вип’є.

— І я кажу: най покушає…

— Та що там того є? Як у наперстку…

Влодзьо з повагою простягнув руку по той наперсток, та в тій хвилині Славко перехопив чарку і друлив, аж оковитка розхляпалася по вишиваній скатерті.

— Най! Не пий тої отрути, бо не виросте з тебе людина, тільки худобина!

Всім зробилося трохи ніяково, а кущики брів над Гнатковими очима наїжились, гей щетина на дику. Грізно заворушились мідяні козацькі вусища:

— Но-но, не будь такий герой! Як вже-сь не збудував України, то і не збудуєш!

Стрий Гнатко, видимо, обдивився, бо зараз перестав оповідати про графське полювання і вже тільки сердито та як би від несхочу раяв вуйні Матроні, щоб купила в нього породисту льоху йоркширської раси… Яка?.. Ну, та яка… Свиня та й уже! З коротким рилом… Ну, то видите… Тепер усім стало моторошно, тільки вуйко Атанас не зважав ні на що і далі скаржився перед кумом Максимом на дохторів, що його «дурх» попороли.

— Та й потому, чуєте, положили мене на таку білу ляду, примоцували, як жиди Ісуса Христа, дали ми під ніс якоїсь чемериці, що-м геть чисто пам’ять стратив…

Але зараз прийшов до пам’яті й жадібно замуркотів й мляснув піднебінням, бо оце на порозі появився Пилип із дебелим дзбанком пива, з якого перевалювалася молочна піна з таким імпетом, що аж забілила Пилипові вуса і бороду. Хитався той наш Пилип із тим збанком від одвірка до одвірка, як явір під вітром, а його масні очиці світилися такою екстазою радості, що хлопа достеменно заткали, й не був у змозі слова промовити, тільки тицьнув пальцем позад себе, до сіней, та скалив зуби, мовляв — дивіть, хто то йде!

А то й справді… Гі! Йой! Хо-хо-хо! А дивіться, хто прийшов! Ну, най хто скаже! Гості! Гості! Три реєнти марширувало в хату один за другим, попереду Михайло Співак із