Читати книгу - "Серця трьох, Джек Лондон"

- Отож-бо, якихось вісім десятків! - засміявся Френк і здригнувся, зачувши глузливий сміх луни, якому вторувало голосіння піску.- Замолодий, щоб помирати! А як ви, Леонсіє? Адже ви також занадто молоді, щоб зараз померти.

- Ні,- всміхнулась вона, злегка поворушивши ногою, від чого пісок докірливо зітхнув,- навпаки, я занадто стара, щоб помирати тільки через те, що скелі віддають нам назад наш сміх, а пісок бреше на нас. Ходімо далі! Нам недалеко вже до тих очей, що блищать так яскраво. Нехай старий сидить собі в своєму колі й чекає, доки ми повернемося.

Леонсія, вже не тримаючи Морганів за руки, пішла перша, а вони - слідом за нею. Тільки-но вони рушили, як дюни застогнали, а та смуга, що була найближче і осипалася по схилі, загарчала й заревла. На щастя, як вони скоро в цьому переконалися, Френк, розвантажуючи мулів, узяв із собою кружало тонкої цупкої мотузки.

Перейшовши пісок, вони опинилися в такому місці, де луна повторювала їхні слова шість або й вісім разів.

- Ото чортівня! - промовив Генрі.- Не дивно, що тубільці так жахаються цих місць.

- Здається, Марк Твен писав про якогось химерика, що колекціонував луни? - спитав Френк.

- Я не чув про таке. Але тут, у майя, можна було б зібрати гарну колекцію лун. Вони вміли вибрати місце для сховища. Певно, воно було священне ще й до приходу іспанців. Стародавні жерці знали походження цього таємничого явища, але своїм підданцям пояснювали його, як щось надприродне.

Невдовзі подорожні добулися до відкритої, рівної місцини коло зубчастої скелі з багатьма прискалками та розпадинами й пішли вже не одне за одним, а всі вряд. Землю вкривала така тверда й суха шкурина, що годі було собі й уявити, ніби тут щось коли росло. В чудовому настрої, бажаючи бути однаково ласкавого до обох юнаків, Леонсія схопила їх за руки й побігла разом з ними обома. Не встигли вони пробігти й п’яти кроків, як скоїлось лихо. Генрі й Френк одночасно провалилися й угрузли по самі гомілки. За хвилинку провалилась і Леонсія, угрузши не менше від них.

- Отуди к бісу! - пробурмотів Генрі.- Це якась гаспидська місцина.

Слова, що їх він промовив мало не пошепки, відразу відбилися від навколишніх скель і без кінця повторювалися на всі голоси.

Спершу вони не цілком усвідомили небезпеку, що їм загрожувала. Лише побачивши, як з найменшим рухом вони вгрузають дужче, чоловіки зрозуміли, що це означає. Леонсія не вгаваючи сміялась і вбачала в цьому лише кумедну пригоду.

- Грузькі піски! - крикнув переляканий Френк.

- Грузькі піски! - залунали, жахаючись, скелі, і тогосвітні голоси раз у раз повторювали ці слова далі й далі, ніби передавали якусь новину.

- Це яма, засипана грузьким піском,- пояснив Генрі.

- Старий шкарбун, мабуть, мав рацію, що лишився на співучих пісках,- зауважив Френк.

Зловісні зітхання залунали з новою силою й довго не завмирали віддалік.

Тим часом вони вгрузли вже по груди й загрузали чимраз глибше.

- Ну, хтось із нас мусить таки врятуватись,- сказав Генрі.

І, не вмовляючись, обидва юнаки почали потроху витягати Леонсію, дарма що через напруження й зайві рухи самі вони занурювалися ще швидше. Коли нарешті Леонсія вибралася з піску й стала їм на плечі. Френк, не звертаючи уваги на луну, що глузувала з нього, сказав:

- Тепер, Леонсіє, ми викинемо вас звідси. Коли ми скажемо «три», стрибайте. Вам треба плигнути скільки можете далі й якомога обережніше. Потім вам доведеться проповзти трішки. Тільки ні в якім разі не підводьтесь, а ввесь час лізьте. Рачкуйте, аж поки добудетесь твердого грунту. І хоч би що, не підводьтеся. Ти готовий, Генрі?

Вгрузаючи самі, вони почали розгойдувати дівчиною в повітрі й по третім разі, коли Френк вигукнув: «Три!», кинули її вперед.

Леонсія точно виконала їхні вказівки й порачкувала до кам’янистої ділянки.

- Тепер давайте мені мотузку! - гукнула вона до них.

Але тим часом Френк угруз так, що не міг зняти кружала мотузки, яке було в нього на шиї і крізь яке він просунув руку. Генрі допоміг йому і, занурившись на ту саму глибину, що й Френк, усе-таки докинув кінець мотузки до Леонсії.

Спершу вона потягла мотузку. Потім прив’язала її за кам’яну брилу, з автобус завбільшки, й гукнула Генрі, щоб він вилазив. Але дарма. Генрі тільки ще глибше вгрузав. Грузький пісок покрив уже йому плечі, коли Леонсія гукнула, викликавши своїм голосом цілий бедлам лун:

- Стривайте! Не тягніть! Я щось придумала. Відпустіть усю мотузку. Залиште собі тільки кінець і обв’яжіться під пахвами.

Найближчої хвилини, тягнучи за собою мотузку, вона побралась на скелю.

Піднявшись футів на сорок, де росло розлоге сучкувате дерево, вона спинилася. Перекинувши мотузку на стовбур, наче на велетенський блок, вона прив’язала її до великого каменя.

- Оце молодець! - захоплено мовив Френк до Генрі.

Юнаки збагнули її план і зрозуміли, що успіх залежить лише від того, чи зможе вона зсунути камінь і зіпхнути його зі скелі. Минуло п’ять дорогоцінних хвилин, поки Леонсія знайшла досить довгий сучок, що міг правити за підойму. Підійшовши до каменя, вона завзято заходилася зсувати його і кінець кінцем, коли юнаки майже зовсім загрузли, таки спромоглася скинути камінь зі скелі.

Падаючи, брила натягла мотузку, і вона так стиснула Генрі груди, що він мимохіть застогнав. Поволі, проте безперестанку Генрі витягало з піску, і, відпускаючи його, дюни хлипали щораз дужче. Нарешті Генрі опинився на поверхні й прожогом перелетівши через повітря, упав на твердий грунт поряд з Леонсією. Коли так само вирятували й Френка, він, відчувши під ногами нерушну землю, посварився кулаком на підступний пісок, від якого йому пощастило врятуватись, і почав кепкувати з нього. Леонсія та Генрі прилучилися до Френка. А у відповідь міріади духів повертали їм їхні слова, і повітря навколо сповнювалося зойками й зловтішним шепотом.