Читати книгу - "Між фазами Місяця, Ендрю Мейн"

— Треба натиснути кнопку, — вигукує мені охоронець через фоє.

— Ем, точно.

Я натискаю кнопку, і за мить двері відчиняються.

Заходжу, натискаю «20» і полегшено видихаю. Доки ліфт підіймається, я згадую, що маю не просто стояти, а зайнятися важливою справою. Я витер і дезінфікував руки ще в машині, аби впевнитися, що не принесу з собою бактерій, тому принаймні можу не перейматися, що забрудню кнопки. Дістаю з кишені пляшку активатора, пшикаю на кнопки й виходжу в коридор. На випадок, якщо послужливий охоронець стежить за мною через камеру спостереження, прогулююся до дверей Tompson Consulting і повертаюся.

Намагаюся не роззиратися в пошуках камер. Один із головних прийомів маскування в місті — поводитись якнайнудніше. Незабаром людям набридне на тебе дивитися.

Підходжу до інших ліфтів, натискаю кнопку «Вниз», а коли двері відчиняються — засовую всередину руку й обробляю кнопки.

У голові тим часом проноситься думка: а раптом охоронець дивиться через камеру ліфта? Чи зможу я пояс­нити таку чудернацьку поведінку ексцентричною гермофобією?

Краще б не довелося.

Я натискаю кнопку одинадцятого поверху, відступаю й викликаю ліфт, на якому приїхав.

Коли він прибуває, я вже тримаю наготові свій ультрафіолетовий ліхтар і відкриту коробку. Якщо хочеться перевірити всі чотири ліфти, слід бути максимально швидким.

Зайшовши всередину, одразу ж стаю навколішки, притискаю коробку до кнопок і радію, що не встиг імпульсивно щось натиснути, адже світіння зруйнувало б ефект маленької темної кімнати.

Зазираю в коробку і бачу лиш пурпурове світло своєї ультрафіолетової лампи. Жодних контрольних плям.

Звичайно, проблема може бути в тому, що підозрюваний зайшов у ліфт, попросив когось іншого натиснути його поверх і не лишив сліду.

Я спускаюся на одинадцятий поверх і виходжу.

Чекаючи на інший ліфт, міркую, скільки часу мине, перш ніж охоронець помітить, що я не повертаюся. Він зателефонує копам чи піде шукати мене сам?

Мене влаштовують обидва сценарії. Головне — отримати дані. Насправді нічого незаконного я не роблю, якщо, звичайно, вони не надто добре знаються на мікробіології чи статуті Нюрнберзького трибуналу.

Я заходжу до другого ліфта, де наніс реагент, знову стаю навколішки й притуляю коробку до кнопок.

Мене вітають яскраві плями.

Привіт, маленькі.

Сумували за мною?

Усі… дві колонії?

Він натиснув дві кнопки, «14» і «17». Мабуть, комусь допоміг. Як мило.

Це означає, що я маю перевірити два поверхи. На кожному від десяти до п’ятнадцяти офісів.

Мисливський захват сповнює мою кров адреналіном, а від страху того, що я можу дізнатися, крутить у животі. Я натискаю кнопку сімнадцятого поверху.

Розділ 49. Гра на швидкість

За п’ять секунд подорожі з двадцятого поверху на сімнадцятий я прокручую в голові план: пробіжуся коридором, позначу кожну дверну ручку, а дорогою назад якомога швидше огляну їх крізь свою камеру-обскуру. Якщо в коридорі умовно тридцять дверей і на кожні я витрачатиму близько десяти секунд, на поверсі проведу не більше п’яти хвилин.

Якщо пощастить — побачу свої мікроби одразу. Та я надто добре знайомий з законами математики, аби розуміти, що з такою ж імовірністю можу на них натрапити й наостанок, коли хтось уже повідомить про психа на сімнадцятому поверсі, який намагається вдертись до офісів з амазонівською коробкою.

У готельному номері вся ця затія видавалася значно вдалішою.

Двері ліфта відчиняються, і я біжу зиґзаґами по коридору, озираючись, оббризкуючи дверні ручки й не зважаючи на таблички.

Їх я встигну перевірити пізніше. Зараз головне — швидкість.

Добігши до останнього офісу ліворуч, розумію, що заміть бродити туди-сюди коридором, мов захмелілий моряк, можна було просто пройтися спочатку з одного боку, а тоді повернутись і обробити протилежний.

У РУМО недарма найняли мене для роботи в офісі, а не в полі.

Минувши ліфти й почавши обробляти ручки іншого крила, я чую дзвінок — на цьому поверсі хтось виходить. Я застигаю.

З’являється жінка з великою коробкою піци, помічає мене, усміхається й прямує далі по коридору. Зупинившись біля дверей, розуміє, що має якось дістати ключі.

— Дозвольте допомогти, – гукаю я, підбігаючи підтюпцем до її офісу.

Кладу одну коробку під одну руку, а в іншу беру її піцу.

Шукаючи в сумочці ключі, вона вказує на мою коробку.

— Що це у вас?

Я ледь не вистрелюю заготовкою про те, що нам не називають товару, опускаю очі й розумію, що за відхиленою кришкою коробка світиться пурпуровим, мов мишача гей-­дискотека.

— Це… науковий експеримент, — відповідаю.

Судячи з її погляду, краще було сказати про мишей.

Вона переступає поріг, забирає свою піцу, і з виразу її обличчя ясно читається: «Дивакуватий задрот».

— Гарно вам розважитись.

Щойно двері зачиняються, я стаю на коліно, аби прикласти коробку до ручки й перевірити, чи не заходив сюди Іграшковий Майстер.

Тут чисто, але, сподіваюсь, їй смакуватиме треонін на пепероні. Хоча, взагалі-то, на смак його важко відчути.

Я переміщуюсь до наступних дверей, накриваю ручку й див­люся. Нічого. Повторюю з вісьмома наступними.

Від думки, що вона викличе охорону, прискорюється пульс, та я не зупиняюся. І не зупинюсь, доки мене звідси не викинуть чи не заарештують.

Дійшовши до кінця коридору, я намагаюся розв’язати задачу комівояжера й опрацювати всі двері на чотирнадцятому якомога швидше. Цікаво, що я робитиму, якщо так і не знайду відбитків, бо хтось просто йому відчинив. Південна гостинність, хай їй грець.

На все свій час, Тео. Завжди можна припаркуватися біля ліф­тів стоянки й почекати на нього.

Можна навіть поставити камеру в головних ліфтах і сфокусувати на кнопках.

Варіанти є, кажу я собі. Відсутність яскравих плям — це ще не кінець світу. Принаймні не для мене.

Мені не дає спокою думка, що Іграшковий Майстер уже обрав собі жертву і ловить мить, аби схопити її на вулиці.

З появою Ордаво Сімса я почав підозрювати про спільника. Він міг скористатися болторізом і викрасти велосипед Крістофера Бострома, щоб легше було підкинути малого додому. Неважко уявити, як розчарований хлопчик, засмучений через викрадення велосипеда, стає емоційно вразливою, легкою здобиччю для людини, яка кличе до себе в машину й обіцяє подарувати новий.

Ця думка настільки виводить мене з рівноваги, що я перевіряю двері й іду далі коридором, не усвідомлюючи, що побачив яскраві плями.

Кидаюся назад, іще раз стаю на коліно й зазираю в коробку.

Іграшковий Майстер заходив у ці двері.

Фотографую їх на свій айфон. І завдяки стійкості суспензійного агента, яким укриті бактерії, отримую частковий відбиток пальця.

Він був тут кілька годин тому…

У мене крижаніє кров.

Прямо тут…

Торкався цих дверей.

Іграшковий Майстер — більше не примара. Це справжня людина, з якою ми існуємо в одній площині.

Я роблю крок назад, аби глянути, куди саме він зайшов. Це його офіс? Чи він навідувався сюди у справах? Навіщо?

Поки я читаю напис на дверях, за ними хтось відповідає на телефонний дзвінок. Ніколи в житті кілька простих слів не змушували моє серце так скажено калатати.

Я, трясця, ціпенію.

На табличці написано: «Міністерство національної безпеки».

Розділ 50. Безпечне місце

У нього могла бути тисяча причин сюди зайти. І від будь-якої з них на душі стає по-справжньому неспокійно. Мене жахає сама думка, що така страшна людина могла спокійно побувати тут, доки на іншому боці країни право­охоронці намагаються зібрати докупи її моторошні злочини.

Спантеличує ще й те, що це лиш філія, а не головне управління. В таких місцях займаються операціями, на проведення яких бракує місця, або