Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Імператриця мала змарнілий вигляд, з минулого разу в неї з’явилося більше сивини. Зазвичай вона була стриманою, надто коли спілкувалася з людьми, яким рідко судилося потрапити до неї на аудієнцію, але тепер розмовляла жваво і слухала вельми зацікавлено. Цесаревич Олексій виліз на сусідню канапу, звідки уважно слухав мої враження з Румунського фронту. Коли я схвально заговорив про полковника Стурдзу, імператриця перепинила мене:

«Чи не той це Стурдза, який, як я чула, перейшов на бік ворога?»

«Ваша Величносте, — відповів я, — я поїхав із фронту лише зо два тижні тому й не можу в це повірити. Полковник Стурдза не міг такого зробити. Я готовий щодо цього хоч би й запхати руку в вогонь!»

У готелі чекала звістка, що Стурдза став перебіжчиком і з літака розкидав над військом заклики припинити задля порятунку Румунії війну, яка доведе країну до загибелі, і перейти на бік німців.

Настрій у Петербурзі був підупалий. Лунала відкрита критика на адресу не лише уряду, а й царя. На повсякденне життя накладали свій відбиток дедалі більша втома від війни, економічний хаос і занепад транспортних служб. Дрібні гроші траплялися дедалі рідше. Від страшенного морозу, що тримався останніми тижнями, замерзла більш як тисяча паровиків у локомотивах, і коли ще й почалися шалені сніговії, я чув, що на станціях скупчилися десятки тисяч товарних вагонів. Це означало нестачу хліба й палива в столиці та інших великих містах.

Із фронту було, звичайно, важко стежити за перебігом внутрішньої політики, і через те я дізнався багато цікавих новин у ті кілька днів, що провів у столиці. У Думі, скликаній у листопаді 1916 року, лунали революційні виступи, останнім часом стався цілковитий поворот у правих фракціях, де уряд втратив більшість прибічників. Перед Новим роком думські засідання було припинено до кінця січня 1917 року, а далі ще на місяць. Серйозним memento стало те, що й ультраконсервативна Державна рада (російська верхня палата), яка марно вимагала створення парламентського уряду, перейшла в опозицію. Уряд уперше сповістив, що натрапив на слід революційної організації, і здійснив багато арештів. Коли 25 лютого, за два дні до того, як зібралася Дума, я поїхав до Фінляндії, у повітрі віяло неспокоєм.

Розбурханість не дійшла до Гельсінкі, і я теж трохи позбувся її. На бенкеті, влаштованому колишніми приятелями по кадетському корпусу, я зустрівся з багатьма офіцерами й давніми друзями. Ніхто ані слова не сказав про те, що близько 2000 фінських добровольців уже два роки проходили збройовий вишкіл на материку, щоб стати до лав армії, яка мала в разі очікуваної революції в Росії визволити Фінляндію, і я навіть не здогадувався, що не мине й року, як кілька моїх співтрапезників утворять кістяк Ставки, яку мені на посту верховного головнокомандувача доведеться зімпровізувати для створення тієї самої омріяної армії.

4. Російська революція

Від березня до грудня 1917 року

Революційні події в Петербурзі. — Процес розпаду армії. — Повернення на фронт і призначення командувачем корпусу. — Наступ Керенського і його провал. — Життя в армії стає нестерпним. — В Одесі у відпустці через хворобу. — Від’їзд до Петербурга після більшовицької революції. — Повернення на батьківщину. — Чого мене навчили роки в Росії.

У день мого від’їзду з Гельсінкі 9 березня 1917 року газети розповідали, що в Петербурзі сталися заворушення. Натовп, розлючений через нестачу хліба, розграбував у передмістях чимало пекарень. Вулицями йшли демонстрації під червоними прапорами, пролилася кров, і навіть цивільні ходили зі зброєю. На деяких заводах і фабриках розпочалися страйки.

Утім, назавтра я спостеріг, що в центрі Петербурга про кризу годі й казати і транспорт ходить нормально. І все ж було помітно, що уряд насторожі, адже в місцях, звідки добре прострілювалися головні вулиці та майдани, тепер стояли кулемети, а поліцію підсилили козацькими патрулями. З другого боку, ходили розмови, що козаки відмовилися розганяти демонстрантів, після того як ліві елементи звинуватили їх у невдачах революції 1905 року. З 27 лютого Дума засідала майже безперервно, і дедалі наполегливіше лунали вимоги щодо парламентського уряду.

У неділю 11 березня мені вдалося зробити майже неможливе: я дістав квиток на балет до Імператорського оперного театру. По закінченні вистави я спробував піймати таксомотор, щоб доїхати до Hôtel d’Europe, де мешкав. Жодного транспортного засобу я не побачив, і майдан біля опери був порожнім. Щось напевно сталося. Колишній полковий товариш зголосився відвезти мене до готелю своїм автомобілем. Уздовж тротуарів на Великій Морській і Невському проспекті стояли солдати на чатах, а більше нікогісінько я не побачив. Упродовж вечора перше відлуння революції докотилося до центральних частин міста, і гарнізон було піднято на ноги. Ходили розмови, що в сутичці з демонстрантами на Невському проспекті загинуло багато десятків людей.

У ресторані готелю я зустрів свого друга Емануеля Нобеля, директора концерну «Нобель». Він запропонував піти до сусіднього клубу, де полюбляли збиратися члени Думи. Прийшовши туди, ми зауважили, що в вестибюлі не висить жодного пальта, а сонний швейцар повідав, що за весь день сюди ніхто не завітав. Ми розвернулися й вийшли, а коли крокували вулицею, друг показав нещодавно куплений його концерном будинок, де розташувалася управа концерну.

Назавтра вранці я і побачив, і почув, що вулиця перед готелем сповнена люду. Проходили галасливі юрби з червоними нарукавними пов’язками і прапорами, в них виразно відчувалися революційний екстаз і готовість накинутися на кожнісінького супротивника. Біля дверей готелю стояла ватага озброєних цивільних і кілька солдатів. Раптом хтось спостеріг мене в вікні й почав, завзято жестикулюючи, звертати на мене увагу товаришів, адже я був у військовому однострої. Незабаром у дверях номера показалася голова старого порядного швейцара. Він був захеканий, бо вибіг сходами на четвертий поверх. Приголомшений, він видушив із себе, що почалася революція: бунтівники саме арештовують офіцерів і питаються за мій номер.

Не можна було гаяти ані хвилини! Я накинув на плечі свою шубу без знаків розрізнення, здер із чобіт остроги й натяг папаху, високу хутряну шапку, яку носили і цивільні, і солдати. Щоб ні на кого не натрапити на парадних сходах і в вестибюлі, вирішив вийти через чорний хід. Проходячи готелем, розшукав свого ординарця, щоб перестерегти його і сповістити, що я спробую зателефонувати йому впродовж дня.

Коло бічних дверей не було видно ні чатових, ні ворохобників, і, вийшовши на вулицю, я покрокував тією самою