Читати книгу - "Хіть, Ельфріда Елінек"

Міхаель уже наполовину відійшов од неї. Світло світить і мертвим, але особливо леститься до нього, живого. Наші божественні спортсмени-олімпійці привезли додому вже дві медалі, які лестяться до їхніх ший, поки ми розглядаємо їхній зворотний бік: світочі слави, які в телепередачі тягнуться до нас зі стелі, ніколи до нас не дістаючи. Хоч яким порожнім і байдужим є Міхаель — у цьому разі він якнайщиріше святкує перемогу разом з нашими хлопцями й дівчатами. Жінка шкутильгає по глибокому снігу поруч із огорожею траси й опускається на землю. Міцний трос, до якого ліпляться стоси соломи, служить для того, щоб жінку разом з іншими, хто не хотів би, аби його витягнули надвір із його закутка, відокремити від спортивного народу, що живе на лижних дошках, з яких сколотять їхню власну труну (відокремити від народу, що захоплено привітає лижників на площах Героїв: «Карлі Шранц![Карл Шранц (нар. 1938 р.) — австрійський гірськолижник. Володар багатьох нагород у швидкісному спуску. Утім, впав у неславу через сумнівний епізод, який мав місце під час Олімпійських ігор у Ґреноблі 1968 року. У розпал суперництва австріяка з французом Жан-Клодом Кілі, фаворитом турніру, Шранцові нібито в тумані перетнула шлях дивна фігура в чорному одязі. Шранц припинив спуск і пішки спустився до підніжжя гори, зажадавши нового старту. Прохання австрійця задовольнили, і він показав найкращий результат. Проте за дві години Шранца дискваліфікували за те, що він до моменту зустрічі з „непізнаним“ пропустив двоє воріт (за іншою версією, причиною стала наявність рекламних надписів на лижах). Лижник пояснив, що помилки припустився через примару. Апеляційне журі після п’ятигодинного засідання залишило медаль у Кілі.] Цей лижний ас любий кожному із нас!»). Тіло жінки витягається в тугу струну бажання, щоб скоротити відстань між собою й зниклою молодістю. Може, покатаємося на санках із друзями? Ні, нізащо, Міхаелева компанія вже склалася. Вони постійно одне в одного на очах і іноді залюбки залишаються вдома, щоб подивитися на картинки в спеціальних журналах і піднестися в очах один одного. Молоді чоловіки, в яких жінка із задоволенням розчинилася 6 уві сні: замість носитися безглуздо, вони сподіваються, що незабаром їх винесе на самий верх, на командні поверхи. Сьогодні вони весело розгулюють у глибині лісу, і там же неспішно прямують мисливці.

Жінка підводиться, її хитає то в один бік, то в інший, відтак вона знову сідає в сніг, такого відвідувача обслуговувати ніяк неможливо. Свій власний трактир вона принесла із собою. Вона відпиває із пляшки. Міхаель зі сміхом озиває її, і тут уже інший маленький напівбог з його власної чаші (з банки з пивом), що завдавав утрат ворогам однією лише своєю присутністю, простягає руку й зі сміхом тягне Ґерті до себе, щоб визволити її із замету. Він тягне жінку за рукави. Незабаром йому здається, що все йде надто повільно. Він висмикує її із глибини на мілководдя траси, куди він сам не хотів би потрапити й де можна залишити дітей самих, без нагляду, а за годину вони повернуться з рум’янцями на обличчі від сонця. Тварини замовкають під вантажем хмар, це не віщує нічого доброго. Їх завжди ведуть на вибій в інше місце, де кров бризкає навсібіч. Жінка майже бездумно вп’ялася своєю допіру позолоченою головою в біле світло. Вона знову падає, і її знову тягнуть далі. Ті, хто ближче, запускають їй руки під шубу. Буває так, що дитина довго смикає свій статевий орган, а потім із захватом відкриває щось нове для себе. Жінка розметала свою нову зачіску по снігу. Норкова шуба покриває Ґерті з головою. Перед небагатими будинками в селі спотикаються й падають діти з важкими цебрами в руках. Хати побудували просто біля води, земля там була волога й дешева (дуже схожа на наші мрії про протилежну стать!). Люди там щодня тягнуть у рюкзаках нагору весь тягар нагірного хреста, аби Бог знав, за що він усе це завдав собі на плечі.

Трохи осторонь від жінки та її групи, шпортаючись, катаються початківці. Постає питання, чому б їм не тонути мовчки, як кораблі, так ні, вони кричать як на пуп! А з якої причини? Вони жадають підвищення на чині, проте уявляли собі все геть інакше. Якого дідька ви сюди забились? Їздили б краще на трамваї або в автобусі! Але вони везуть себе в невідомість і тягнуть на собі кригоруби, сталеві кішки й термоси! Здається, що вони ставлять це все вище за інший світ, запал якого зазвичай їх овіює. Вони з посмішкою закликають одне одного, на це їхнього дихання вистачає. Молодь узурпує світ і витрачає його продукти, у яких вона живе і які її, своєю чергою, витрачають. Спочатку приходить черга для її легенів. Молодь живе по-діловому, вчиться й тиняється без діла. Ці новачки можуть спати, не вкриваючись ніяким стражданням, а коли прокидаються, оглядають себе внизу: там уже один, ні, два відвідувачі! Привіт! Їм не доводиться довго шукати гарних партнерів і вигідну партію, це їх розшукують по гучномовцю в аеропорті й у рекламних роликах телебачення. Такі-от веселуни. Візьмімо будь-яку визначну пам’ятку — й побачимо: ці люди більш варті того, щоб на них подивитися. Вони — немов отрута, що дрімає в макові, тобто вони розцвітають по-справжньому, лише виступивши на міліметр за межі законів. Хтось із них, посміхаючись, постійно чекає й раптом іде геть, коли ми наближаємося до нього або кружляємо довкола нього. Постійно десь чутний звук затріскуваних дверцят автомобіля, вони об’їжджають бензоколонки, де розуміють мову їхньої поезії. Їхнє життя насичене очікуванням між двома польотами (бодай раз як слід пожвавитись, як ми собі того бажаємо!). Що за дивна ідея, але вони таки мають слушність. Вони молоді. Вони юрбляться самі в собі! На жаль, я до них більше не належу. І ось ще що: хай би що вони не робили, вони увесь час сміються, навіть у тінистому лісочку, де зливають бака. Вони зависли в повітрі, легкі й порожні, немов звуки пісні, навіть гілки їх не зупинять. Вони можуть упасти прямо на землю й пролити світло в сумну місцевість, де інші, ті, що насилу ростуть, пробили прогоню, аби трошки помандрувати собою і позайматися спортом. Вони сміються, це здається їм кращим заняттям, вони безтурботно вбирають звуки зі свого плеера, тривожаться, бо не можуть вислизнути від музики, що струменіє в них. Ну й прекрасно, якщо їм це до вподоби! Ось і ця жінка прив’язалася саме до