Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

Стук.

— О. Ну, можливо, це була досить безглузда думка...

перепрошую, для «так» буде два стуки чи один?

— Два! — пирхнула медіум.

СТУК. СТУК.

— А, — зітхнув Кошіль, — і з них вилупиться щось на коліщатках?

двічі для «так», кажете?

— Еге ж!

СТУК. СТУК.

— Я так і думав. Я так і думав! Я знайшов одну під підлогою в моїй кімнаті, яка намагалася вилупитися там, де для цього не досить місця! — радісно вигукнув він. — Але що з них вилупиться?

* * *

Маструм Ридикуль чвалом забіг до свого кабінету й підхопив свою чаклунську патерицю із держака над каміном. Він лизнув палець і обережно торкнувся верхівки патериці. Виникла маленька октаринова іскра, і запахло масною бляхою.

Він рушив назад до дверей.

Потім він повільно обернувся, бо його мозок мав удосталь часу проаналізувати безладний вміст кабінету й вихопити невідповідність.

— Що в біса це тут робить? — сказав він.

Він потицяв це кінчиком патериці. Воно продзеленчало і трохи відкотилося вбік.

Воно було химерним на вигляд, але не надто, ніби якась штука, яку прикотила покоївка, навантажену швабрами, свіжою білизною і всякою всячиною, з якою валандаються покоївки.

Ридикуль зробив ментальну нотатку обговорити це з економкою. Потім він про це забув.

— Кляті коліщаткові штуки повсюди, — пробурмотів він.

На слові «кляті» щось схоже на велику блакитну пляшку з котячими зубищами вигулькнуло з повітря, шалено залопотіло крилами, провело інспекцію середовища, а потім полетіло за необачним Архіректором.

Слова чарівників мають силу. І лайка має силу. І коли життєва сила практично кристалізується в повітрі, вона мусить знаходити шпарки, де тільки можна.

* * *

міста, — сказав Одна-Людина-Відро, — я думаю, це яйця міст.

* * *

Старші чарівники зібралися знову у Великій залі. Навіть Верховний верховик відчував певне збудження. Вважалося бридкими манерами застосовувати магію проти колег-чарівників, а застосовувати її проти цивільних було неспортивно. Іноді справді цілющий копняк приносить користь.

Архіректор оглянув їх.

— Декане, чому в тебе все обличчя посмуговане? — вимогливо запитав він.

— Камуфляж, Архіректоре.

— Камуфляж, ге?

— Йо, Архіректоре.

— Ну, що ж. Поки ви собі подобаєтесь, це не має значення.

Вони скрадливо рушили до того клаптика землі, який був маленьким володінням Модо. Принаймні більшість із них скрадалися. Декан пересувався серією обертальних стрибків, випадково врізався у стіни й ледь чутно казав: «Ха. Ха. Ха.».

Він впав у абсолютний відчай, коли інші купи виявилися там, де Модо їх і звів. Садівник, який вчепився за ними слідом і в якого двічі майже врізався Декан, якийсь час манячив позаду.

— Зараз вони просто лежать, — сказав Декан. — Я казав, що ми підірвали кляту...

— Вони ще навіть не нагрілися, — сказав Модо, — ця, напевно, була найстаршою.

— Ти маєш на увазі, що нам нема з ким битися? — сказав Архіректор.

Земля під ногами задвигтіла. А потім почувся слабкий передзвін в напрямку від галереї.

Ридикуль нахмурився.

— Хтось знову розкидає тут ці кляті дротяні козлини, — сказав він. — Одна з них сьогодні була в моєму кабінеті.

— Ха, — сказав Верховний верховик. — Одна була в моїй спальні. Я відчинив гардероб, а вона тут як тут.

— У вашому гардеробі? Навіщо ви її туди поклали? — сказав Ридикуль.

— Я не клав. Я казав вам. Це, напевно, студенти. Це в них таке почуття гумору. Один із них якось підклав мені в ліжко гребінця.

— Раніше я перечепився через одну, — сказав Архіректор, — і поки я роззирався в її пошуках, хтось вже забрав її геть.

Передзвін наблизився.

— Добре, так званий пане всезнайко, мій славний юначе, — сказав Ридикуль, багатозначно стукнувши раз чи два по долоні патерицею.

Чарівники позадкували до стіни.

Фантом, що штовхав тачку, був майже перед ними.

Ридикуль загарчав і вистрибнув зі схованки.

— Ага, мій славний юначе, — от чортова мацапура!

* * *

— Не мороч мені голови, — сказала пані Кекс. — Міста не живі. Я знаю, що люди кажуть, ніби живі, але насправді ніхто так не дума.

Кошіль Бук крутив у руці одну з кульок зі снігом.

— Вони мали відкласти тисячі таких, — сказав він, — але, звісно, не всі виживають. Інакше ми були б по вуха в містах, правда?

— Ви кажете нам, що з цих маленьких кульок вилуплюються величезні простори? — сказала Людмила.

не зразу, спершу рухома стадія.

— Щось із коліщатками, — сказав Кошіль.

правильно, як я розумію, ви вже знаєте.

— Думаю, що знаю, — сказав Кошіль Бук, — але я не розумію. А що відбувається після рухомої стадії?

не знаю.

Кошіль підвівся.

— Тож час з’ясувати, — сказав він.

Він глипнув на Людмилу й Люпина. А. Так. Чому ні? Якщо ти можеш допомогти комусь на цьому шляху, подумав Кошіль, тоді твоє життя, чи що б там не було, не буде марним.

Він дозволив собі зсутулитися, а своєму голосу — захрипнути.

— Але я в ці дні непевно стою на ногах, — його голос затремтів, — це справді була б величезна послуга, якби хтось міг мене супроводити. Ви не могли би провести мене до Академії, юна панно?

— Людмила не надто виходить із дому в ці дні, її здоров’я... — поспішно почала пані Кекс.

— ...в повному порядку, — сказала Людмила. — Мамо, ти ж знаєш, уже минув цілий день від повного мі...

— Людмило!

— Ну минув же.

— Для молодої жінки небезпечно в наші дні ходити вулицями, — сказала пані Кекс.

— Але чудовий пес пана Бука відлякає і найнебезпечніших злочинців, — сказала Людмила.

Наче за сигналом, Люпин з готовністю гавкнув і благально склав лапи. Пані Кекс критично його оглянула.

— Він достеменно дуже чемна тварина, — сказала вона неохоче.

— Отже, все залагоджено, — сказала Людмила, — я принесу свою шаль.

Люпин перевернувся на спину. Кошіль копнув його ногою.

— Поводься пристойно, — сказав він.

Почулося значуще покашлювання Однієї-Людини-Відра.

— Гаразд, гаразд, — сказала пані Кекс. Вона взяла пачку сірників із буфета, неуважно запалила один кінчиком нігтя й кинула в склянку віскі. Воно зайнялося блакитним полум’ям, і десь у духовному світі комусь дісталася велика порція мертвого віскі.

Коли Кошіль Бук залишив будинок, йому здалося, що він чує примарний голос, що затягнув пісню.

* *