Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

Калач із силою опустив гайковий ключ.

Опору не було. Він міг би присягнути знову, що гайковий ключ розділився навпіл, наче зроблений із м’якуша, за кілька дюймів від леза. Він задумався, чи може щось бути настільки гострим, що набуває не тільки гостроти краю, але й самої суті гостроти, поля абсолютної гостроти, яке насправді сягає за межі останнього атома металу.

— Пеке/льна си/ла!

А потім він згадав, що це сентиментально і забобонно так думати чоловікові, який знає, як скосити затискач на три-вісім. Який знає, для чого потрібна поступально-зворотна передача. Вона або працює, або ні. Вона точно не підсуне тобі загадку.

Він гордо глянув на Комбіновану Жниварку. Звісно, потрібні коні, щоб її рухати. Це все трохи псувало. Коні належали вчорашньому дню, а завтрашній належав Комбінованій Жниварці та її нащадкам, які зроблять світ чистішим і кращим місцем. Справа була тільки в тому, як вивести з рівняння коней. Він спробував механізм, і той був не досить потужним. Може, якщо він спробує обмотку...

За ним чайник википів і залив вогонь.

Калач пробився крізь пару. Це чортова халепа, і так щоразу. Щойно намагаєшся трохи обмізкувати щось корисне, завжди якісь безглузді завади.[36]

* * *

Пані Кекс відсунула штори.

— Ким саме є Одна-Людина-Відро? — сказав Кошіль.

Вона запалила кілька свічок і сіла.

— Він був із тих язичницьких племен Говандії, — коротко сказала вона.

— Дуже дивне ім’я, Одна-Людина-Відро, — сказав Кошіль.

— Воно неповне, — похмуро сказала пані Кекс, — перейдем до старих-добрих «ручних» методів, — вона вичікувально глянула на нього. — Нам тре’ хтось іще.

— Я можу покликати Причепу, — сказав Кошіль.

— Не хочу, щоб в мене під столом сидів бабай і нишпорив мені по шухлядам, — сказала пані Кекс. — Людмило! — закричала вона. За мить чи дві намистинчаста завіса, що вела на кухню, розсунулася, і увійшла молода жінка, яка першою відчинила Кошелеві двері.

— Так, мамо?

— Сідай, дитинко. Нам треба ще хтось для сеансу.

— Так, мамо.

Дівчина всміхнулася Кошелю.

— Це Людмила, — коротко сказала пані Кекс.

— Дуже приємно, — сказав Кошіль. Людмила обдарувала його яскравою, прозорою усмішкою, властивою людям, які давно навчилися не показувати своїх почуттів.

— Ми вже зустрічалися, — сказав Кошіль.

Певно, минув день від повного місяця. Усі знаки майже зникли. Майже. Ну-ну.

— Моя ганьба, — сказала пані Кекс.

— Мамо, ти продовжуєш, — незлостиво сказала Людмила.

— Візьміться за руки, — сказала пані Кекс.

Вони сиділи в напівтемряві. Потім Кошіль відчув, як рука пані Кекс вислизнула.

— Я забула склянку, — сказала вона.

— Я думав, пані Кекс, ви не заводитеся із дошками і такими всякими... — почав Кошіль.

Від буфета почулося булькання. Пані Кекс поставила повну склянку на скатерку й знову сіла.

— Я того й не роблю, — сказала вона.

Знову запала тиша. Кошіль знервовано прочистив горло.

Зрештою пані Кекс сказала:

— Давай, Одна-Людина-Відро, я знаю, що ти тута.

Склянка посунулася. Бурштинова рідина всередині ледь хлюпалася.

Безтілесний голос затремтів:

вітання вам, блідолиці, із країв вдалого полювання...

— Припини ото, — сказала пані Кекс, — всі знають, що тебе п’яного переїхало возом на Патоковидобувному тракті, Одна-Людина-Відро.

не моя провина, не моя провина, хіба я винен, що мій прапрадід переїхав сюди? по ідеї, мене мав смертельно скалічити гірський лев, чи велетенський мамонт, чи хтось такий, моє право на смерть спаплюжено.

— Пан Бук хотів тебе попитать, Одна-Людина-Відро, — сказала пані Кекс.

вона тут щаслива й чекає, поки ви до неї приєднаєтеся, — сказав Одна-Людина-Відро.

— Хто — вона? — сказав Кошіль.

Здається, це збило з пантелику Одну-Людину-Відро. Це була фраза, яка усіх загалом задовільняла без подальших пояснень.

а кого вам треба? — обережно спитав він, — а тепер можна мені випити?

— Ше нє, Одна-Людина-Відро, — сказала пані Кекс.

ну, мені це потрібно, тут збіса людно.

— Що? — спитав Кошіль. — Від привидів, ви маєте на увазі?

тут їх сотні, — сказав голос Одної-Людини-Відра.

Кошіль був розчарований.

— Лише сотні? — сказав він. — Звучить, ніби не надто багато.

— Не так багато людей робляться привидами, — сказала пані Кекс. — Шоб стать привидом, треба мать якесь серйозне незавершене діло, або страшну нездійснену помсту, або вселенську мету, в якій ти тілько комашка.

або жорстоку спрагу, — сказав Одна-Людина-Відро.

— Ви його тілько послухайте, — сказала пані Кекс.

хотів би я опинитися в спіритному потойбічні, або хоча би винному чи пивному, хлип-хлип-хлип.

— Тож що стається із життєвою силою, коли речі припиняють жити? — спитав Кошіль. — Чи це вона спричиняє усі ці халепи?

— Скажи нашому другові, — сказала пані Кекс, коли Одна-Людина-Відро наче забарився із відповіддю.

про які проблеми ви говорите?

— Речі розкручуються. Одяг бігає сам по собі. Усі почуваються більш живими. Речі такого плану.

це? та це нічого, розумієте, життєва сила просочується назад, коли тільки може, про це вам не варто хвилюватися.

Кошіль поклав руку на склянку.

— Але є дещо, про що я мушу хвилюватися, чи не так, — безвиразно сказав він, — це стосується цих маленьких скляних сувенірів.

я не хочу про це говорити.

— Скажи йому.

Це був голос Людмили — глибокий, але якийсь привабливий. Люпин дивився на неї, не відводячи очей. Кошіль всміхнувся. Це одна з переваг — бути мертвим. Ти помічаєш речі, якими живі нехтують.

Голос Одної-Людини-Відра звучав пронизливо й дратівливо.

і що він збирається робити, якщо я йому все ж скажу? я можу втрапити в купу неприємностей через такі штуки.

— Ну, можеш мені сказати, чи правильно я здогадався? — сказав Кошіль.

т-т-так, можливо.

— Можеш нічо не казати, — сказала пані Кекс, — просто стукни два рази, якшо так, і один раз, якшо нє, як у старі часи.

о, ну добре.

— Давайте, пане Буче, — сказала Людмила. В неї був такий голос, що Кошелю захотілося погладити її по голівці.

Він прочистив горло.

— Я гадаю, — почав він, — іншими словами, я гадаю, що це щось типу яєць. Я подумав... чому сніданок? А потім я подумав...