Читати книгу - "Величне дитя піднебесної, Олександра Спаська"

Важливе було проговорено і, вже добре знаючи печерні лабіринти, Ліам попрямував прямісінько у камеру, яка служила йому окремою кімнатою кожен раз, коли він залишався тут на гостини. В середині він очікував побачити Таіру, яка б відпочиваючи, чекала на нього, але там його зустріли лише грубо обтесані стіни та ще грубіша лежанка, що віддалено нагадувала ліжко.

Дівчини й сліду не було, а це означало, що за ті дві години, які він витратив на обговорення з Дареком, вона й досі не дійшла сюди. Чоловікові нічого не залишалося, аніж відправитися на її пошуки, адже в середині почало прокидатися незрозуміле відчуття остороги з краплею недовіри, яке поступово переростало у щось більше.

Кроки ставали різкішими, а серце билося частіше, втрачаючи у пошуках самовладання. За ті місяці поки його тут не було, в лабіринтах нічого не змінилося: ті ж науково-дослідницькі камери та інженерні блоки; ті ж люди, що в однаковій уніформі сновигали коридорами; та ж охорона, що час від часу зустрічалася на шляху, вітаючись. І ніякої Марах. Залишалося, лише перевірити одне віддалене місце, яке вона вже давно повинна була покинути, але, як виявилося згодом, так і не зробила цього.

Камера з підземним озером, була найбільша у цій печерній фортеці і з першого погляду було зрозуміло, чому вона завжди викликала захоплення у людей. Її масштабні розміри, спонукали ошелешено реагувати при видиху, на мить заціпенівши, аби мати кілька секунд та можливість, відчути величну енергетику нерукотворного шедевру.

Все тут було величне: прозоре, як сльоза, озеро, на дні якого, навіть зараз, в темну пору, у неоновому сяйві, можна було порахувати кожен камінець; столітні сталактити, що нависали з-під кам’яної стелі та заставляли серце тріпотіти ще більше; дівчина, що скинувши весь одяг, непорушно сиділа у воді, ніби її свідомість покинула власне тіло.

Наглядати за цією картиною, було, що доторкнутися до благословення, дарованого богами Харея, але, як виявилося, серед присутніх, бажаючих побалувати свої очі прекрасним видовищем, було більше, ніж Ліаму того хотілося, адже за валуном, збоку за Таірою наглядав ще хтось.

- Закрий свої очі, якщо не хочеш, щоб я їх тобі вирвав! – підійшов в притул до високої чоловічої рами, в обрисах якої опізнав свого друзяку, якого зовсім нещодавно залишив у його лабораторії.

Руки стиснулися в кулаки, а щелепа, мало не заскреготіла від зайвого тиску на неї. Ліам і сам не очікував, що відреагує подібним чином, але нічого вже не можна було зробити, адже здивований Дарек, вже відчув непідробні ноти ревнощів та застиг на мить, опрацьовуючи інформацію в своїй голові.

- Цікаво, - прокинувся той за деякий час, ніби включився після перезавантаження. - Ти не був таким жадібний раніше, тим паче, на жінок. Вона особлива? – кинув на мить зацікавлений погляд на ревнивця та знову перевів очі на оголену красуню, яка по лопатки була занурена у холодну блакить, що під світлом неонових ламп віддзеркалювала світлими проблисками, граючи місячними зайчиками по кам’яній стелі.

- Не твоя справа, - відповів холодно Тодей, але так і не зміг відтворити свою інертність у очах друга.

- Значить, особлива, - мовив Дарек та склав руки перед собою, замислено граючи бородою. - Вона та, про кого я думаю? Порода в неї в крові.

- Не знаю, про що ти, - ще одне сухе та відсторонене.

- Можеш не ламатися, я і так знаю, хто вона. Таіра – Прайм. Справжня, кровна повелителька Овірії.

Від почутого, у наступника трону Барелії серце затріпотало ще швидше, а зіниці розширилися не в змозі приховати правди навіть в на-пів темряві, що панувала навколо.

- З чого ти взяв?

- Якось моя мати, переживаючи, що передчасно покине трон з-за непередбачуваних ситуацій, відкрила мені таємницю. Вона розповіла, що чотирнадцять років тому, твій батько врятував дитя Даару та взяв з неї слово, що коли настане час, домен Харонії допоможе справжній правительці Овірії повернути велич своєї сім’ї. Звісно, що Кара Лін Прайм взяла і з мене слово, якщо з нею щось станеться, я повинен вчинити так само, аби допомогти встановити справедливість.

- Навіть так, - вислухавши історію друга, Ліам видихнув, відчувши полегшення. - Виходить у цього секрету давнє та широке коріння. Здається усі про це знали, і тільки я дізнався нещодавно, - вже й забув чого він злився на Дарека, який продовжував дивитися на дівчину у воді, не відводячи пильного погляду.

- Чому ти не сказав, що її покусали пасійські комахи? Я б дав протиотруту, аби не мучилася? – різко перевів чоловік тему, аби отримати відповіді на інші питання, які його зараз цікавили ще більше.

Тодей зависнув на деякий час, не маючи бажання відповідати, але згодом промовив:

- У мене для цього свої причини. Тим паче, що вона добре тримається, - озвучив таку собі відмазку, бо нічого іншого в голову не лізло.

- Що в тебе в голові? Ти ж розумієш, що вам не бути разом? – ще одне питання до Ліама, від того, хто дуже швидко вирахував справжні причини такої поведінки.

- Це тебе не стосується.

- Я на всяк випадок, аби ти не надумав собі зайвого та не закохався в неї по вуха.

- Пізно, - чесно зізнався Ліам другу та вхопився за скроні, втримуючи внутрішній тиск, що різко підскочив від того зізнання. - Збережи цей секрет для мене.

- Як скажеш, - поклав руку на його плече Дарек та похлопав двічі, таким жестом підбадьорюючи того, хто все вирішив для себе, розуміючи, що спільного майбутнього у них не буде. - Іди, допоможи їй подолати ломку. Не хочеш давати протиотруту, хоча б зжалься та погаси гормони природнім способом, - кинув знущальний погляд на того, хто не мав совісті та був настільки підступний, що готовий був дивитися на дівочі муки, аби тільки отримати бажане.

- Сам розберуся, - відкинув різко руку чоловік.

- Розберися.

- Скажеш їй щось, і я тобі голову відірву! – Про всяк випадок нагадав другові про можливу розправу, для особливо язикатих, перед тим, як Дарек покине камеру з підземним озером.