Читати книгу - "Величне дитя піднебесної, Олександра Спаська"

Крок за кроком вони просувалися в середину скелі, аж поки темінь не змінилася штучним блакитним світлом неону, що часто використовувався, як нічна підсвітка у покоях алькасару. Разом з тим світлом з’явився віддалений шерех важких кроків, від яких все в середині похололо, швидко готуючи тіло до бою, а коли невідома постать поклала руку на дівоче плече, рефлекси спрацювали моментально.

Під дією дофаміну, який не тільки з кожною хвилиною збільшував її потяг, а й нейтралізував біль у всьому тілі, попередні побої взагалі не відчувалися, ніби їх ніколи не було. Зараз, реакції у мозку, відповідальні за рух, збільшили м’язову активність настільки, що у поєднанні з адреналіном, Марах й не помітила, як розкидала кремезних чоловіків, з головою пірнувши у бійку, до тих пір, поки Ліам криком не вирвав її з гормонального сп’яніння.

- Стій! - почулося грізне над вухом, коли дівчина дістала свій титановий меч та готова була вставити його в серце невідомого.

Рука здригнулася, а разом з нею відійшла пелена з очей, повернувши її у реальність, де тільки вона була агресором, бо всі інші, окрім її супутника, валялися на підлозі, шоковані очікуваним гостем.

- Складіть мечі, - почувся ще один чоловічий голос, що перебив надмірне дівоче серцебиття у вухах. - До нас гості завітали. Ми вже зачекалися, - добродушне у бік Тодея, який йшов на зустріч невідомому. - Думав, більше не побачимося.

- Привіт, Дарек. Радий бачити тебе, брате, - з посмішкою на обличчі мовив Ліам, потягнувшись до дружніх обіймів.

- І я тебе, - похлопав Дарек, спадкоємця по плечу, кинувши погляд на дівчину, що ще й досі стояла у агресивній позі, готова нападати.

- Добре, що залишився живий, і дівчину з собою привів. Ще й таку гарну.

- Знайомся, - заграв очима спадкоємець трону, ніби хизувався. – Це – Марах Таіра.

- Марах? – запитально протягнув широкоплечий чолов’яга з густою бородою, що додавала йому з десяток років, не відриваючи зацікавленого погляду від дівчини, міць та силу якої, щойно мав можливість споглядати на власні очі. - Славнозвісна воїтелька домену Барелії, Повірена самого Прайма. Чув про тебе. Радий знайомству, - протягнув руку для потискання, очікуючи взаємної відповіді.

- Взаємно, - крізь зуби, нервово процідила Таіра, стискаючи титановий до посиніння в руці, з останніх сил стараючись не накинутися на гору м’язів та тестостерону, що стояв перед нею.

Напружена, як скеля, вона не подала руки, аби не зірватися, проклинаючи проклятущих комах та весь чоловічий рід, і Ліам добре розумів її поведінку.

- Знайомся, Таіро, це мій давній друг, наступник трону та майбутній Прайм домену Харонії – Кара Дарек.

- Це що, збіговисько блакитнокрових? – роздратовано мовила Марах, дивуючись від того, що на квадратний метр тут зібралося занадто багато наступників, і це не могло бути простим співпадінням.

Особа королівської крові на територіях, які були за тисячі лій від його власного домену – одна ця думка заставляла її з підозрою дивитися на бородатого молодика та до пари, на кароокого красунчика, відчуваючи, що їхня подорож – це не просто розвідка у тилу ворога.

- Не звертай на неї уваги, - згладжуючи кути, продовжив Ліам. - Таіра втомилася та мріє пірнути у крижану прохолоду підземного озера, аби скинути зайвий пар, - завуальовано, в загальних рисах озвучив стан речей не відкриваючи деталей, які передували подібній поведінці.

- Так би й сказали, - з розумінням мовив наступник Харонії та кивнув до свого слуги. – Сіт, відведи нашу гостю до озера та підготуй для неї частування і місце, аби відпочити з дороги, а ми з Тодеєм трохи поговоримо.

- Слухаюся, - відповів слуга, швидко підкоряючись.

- Можеш їм довіряти, як мені, - відразу заспокоїв Таіру Ліам, коли побачив її пекучий погляд з-під лоба. – Піди – остудися, а я підійду пізніше.

Марах нічого не сказала. Склала свій меч та застібнула паском на талії, мовчки слідуючи за поводарем, якого назначив пан цієї гори. Напевно вперше вона була настільки покірною та послухалася наступника з першого слова.

- Що з нею? Вона, якась напружена, - проводжаючи дівчину очима, запитав Дарек, відчуваючи у її поведінці щось неладне.

- Не звертай уваги, ми всі напружені. Ти вже знаєш, що у масморів є свій цар – на-пів людина, на-пів звір? – перевів тему Ліам, вже повільно крокуючи вузьким скелястим коридором за його господарем.

- Чув про це, але ніколи не бачив. Розвідка доповідає, що вони нарощують свою кількість, яка за останні роки побила усі рекорди. А ще ми дізналися, що солдати Ба-Хана доставляють їм живе м’ясо з полонених та ворогів Ромівії, засуджених на смертну страту.

- Так і знав, що з ним щось не так. – На обличчі Тодея заграв презирливий оскал. - Він був в Барелії нещодавно та пропонував війною піти на масморів.

- Схоже на нього. Заходь, - відчинив Дарек масивні залізні двері, що вели у окрему камеру, де ховалися найбільші секрети.

Чоловічі очі запалали яскравим вогнем, щойно вони зайшли в середину, зачинивши масивні за собою. Навколо стояло багато столів та додаткового обладнання, що добре служили службу майстру своєї справи. Інженерні креслення були повсюди, але найважливішим місцем у цій камері був стіл по центру, на якому, під лампами, штативом був зафіксований прилад, ще небачений до цього.

- Це те, про що я думаю? – підійшов Ліам до столу, роздивляючись цікавинку геніального вченого.

- Так, це воно, - підійшов Дарек слідом, гордовито склавши руки перед собою.

- Ви вже перевіряли його? Він працює?

- Тільки на окремих особинах і на малих територіях.

- І як? – з нетерпінням подивився на друга, чекаючи гарних новин.

- Результати вражають.