Читати книгу - "Мої сімейні обставини, Анна Лерой"

Дарина пропадає за дверима.

— Якось це все підозріло, — Левіс тре насуплений лоб. — Що могла бачити відьмочка? Ну, крім тіл.

— А вона могла і не бачити нічого, просто вижила. Але те, що вона комусь заважає, вже означає, що смерть Аміра не була простою. Щось в ній неправильно, щось підлаштовано.

— Думаєш, дядько міг?.. — Левіс тривожно озирається, ніби наш родич і правда стоїть за його спиною.

— Не знаю. Щоб хоч щось знайти, нам потрібні свідчення, висновки медиків, очевидці, які бачили тіло. Непогано було б з'їздити в те місце, де все сталося, і на кладовище, — я прикриваю очі.

Це занадто важко: розуміти, що рідна людина стала жертвою чиїхось злих намірів, що і я, і Левіс можемо бути наступними. Може, це мав на увазі Реман, коли говорив мені не привертати до себе уваги. У такій ситуації, вийти заміж — це справжній порятунок і безпека.

Але я не хочу так: поки можна щось зробити, варто продовжувати.

— Давай поговоримо з цієї відьмочкою. А після... Ти навідаєшся у архіви, а я можу з'їздити до місця загибелі Аміра. Потім ми разом відвідаємо місце поховання, — в кінці фрази голос Левіса стає тихіше. Аміра поховали в закритій труні, значить, молодший брат теж не бачив, в якому стані тіло. Мені б тільки глянули тоді, коли Рада залишалася в мавзолеї. Варто було, та тільки що тепер нарікати на втрачений час.

— Вона чекає, — запрошує нас Дарина. Левіс, здається, радий тому, що цю розмову про підозри і розслідування можна перервати. Він швидко зникає всередині кімнати. А я залишаюся в коридорі. Потрібно дещо дізнатися.

— Дарина, скажіть, чому все так запущено? Вежі не працюють. Я розумію, Пташиний дзьоб, він часто стояв порожнім. Але Фенікс — живе місто, сповнене людей, де у кожного є свої запити і є гроші, щоб їх оплатити.

Я стою навпроти відьми: між нами яскрава пляма світла, якраз денне сонце через вузькі вікна заливає нутрощі давньої вежі. Моя співрозмовниця трохи безпорадно мружиться, мабуть, намагається зрозуміти, що у мене на думці. Але потім здається:

— Колись так і було. Вежі нехай і не процвітали, але жили. Потім померли ваші батьки. А Леонард Флейм ніколи не був до нас прихильний. Він не терпів тіток-відьом, лаявся в юності з сестрами-відьмами, пізніше сварився з племінницями. І благо, що у цього чоловіка немає дочки-відьми. Бідна дівчинка такого б не пережила. Але ось ваш брат... — Дарина обдаровує мене важким поглядом, ніби сумнівається, чи варто висловлювати хоч якусь свою думку про того, хто недавно помер.

— А що Амір? — я підштовхую її до розмови.

— З моменту його вступу на посаду нічого не змінилося. Може, хтось скаже, що в усьому винен Леонард Флейм, але оберіг теж обходив нас стороною. Серед його довірених осіб з'явилися мінорки. Для оберега це не дивно, віддавати перевагу бойовикам, але досить дивно, як для правителя, не користуватися послугами інших ковенів.

— Дійсно, дивно, — я кривлюсь, намагаючись пригадати, чи говорив щось старший брат про відьом. Але, здається, через Раду і те, що з нею пов'язано, я давно не вимовляла навіть слова «відьма» в присутності Аміра. Але не використати такий ресурс? Чому він так вирішив? — Ви ж допомагаєте населенню, а це нехай і скромний, але потік доходу в казну.

— Ви маєте рацію. Але, швидше за все, у вас різні погляди на те, що потрібно підтримувати. Оберіг був дуже цілеспрямований чоловік, вірний своєму шляхові, навіть надмірно вірний, — знизує плечима відьма і з невеликою затримкою зізнається. — Ми ворожили усіма баштами в той рік, як не стало ваших батьків. Гадали на майбутнє, шукали натяки на те, що буде з нами всіма відбуватися.

— Що вам відкрилося?

— Все вказує на відродження Флейм, — Дарина притискає руки до грудей. — Ці землі будуть процвітати. Не скоро, не відразу, але все вийде. Але шлях до цього ...

— Що ви бачили? — я підходжу до відьми майже впритул. — Чого ви боїтеся?

— Це складно сказати. Але ваш прихід — це точка неповернення для цих веж. Вони будуть забуті на довгий час. Ми бачили вказівки на руйнування, на біль і запустіння. Страшні зміни, великі й сумні. Невідворотні. Ми бачили, як розходилися в сторони лінії, палаючі шляхи. Відлітали з Фенікса відьми. Кров на білих каменях. Видряпані на шкірі знаки шлюбу, але до добра це чи ні? — Дарина замовкає, щоб продовжити мало не пошепки. — Я шкодую, що так склалося. Що ваш брат помер. Знаки ніколи не говорять точно про значні події, їх ніяк не можна попередити. Я шкодую, що ваша доля може бути такою... І ваш шлюб з оберегом Ф’юрінів — це дійсно шлюб за стародавніми договорами?.. Ох, прошу пробачити мене, Заступнице, це було зайвим.

— Так, зайвим. Але не переживайте, ви не сказали мені нічого нового, — я відчуваю себе майже в порядку. Може, через те, що відьми дають надію для моїх земель. А зі своїми обставинами — боргом і заміжжям — я як-небудь розберуся.

— Заберіть Каріссу, — просить мене Дарина. — Ми не залишимося в боргу, і самі б про неї подбали. Але вона уперта, так просто все кинути і піти — це не для неї. Допоможіть їй в цей смутний період. Я клянусь, «Обитель орлиці» не забуде цього.

У мене немає ніякої можливості пообіцяти відьмі, що з її підопічною все буде добре. У мене немає навіть уявлення про те, що буде з моїм життям буквально завтра. Я хочу відмовити, але замість цього мовчки киваю. Юну відьму прилаштувати — це і не проблема зовсім, а всього лише ще одна обставина.