Читати книгу - "Знову "ми", Ліка Радош"

розділ 21

Залишок тижня проходив звичайним темпом. Коли уже узгодили плани, в мене знову не було великого обсягу роботи. Таня, після внутрішнього аудиту, приймала роботу підприємства на себе. А  на вечір п'ятниці готувалось невеличке святкування. Що, в усіх кабінетах жваво обговорювалося.

Станіслав, ані трохи не приховував наших стосунків. Дозволяв собі обіймати мене за талію, в присутності інших колег, не тільки Максима Андрійовича та Тані. І, спокійно, сідав в мій автомобіль, під прискіпливі погляди наших співробітників. Залишивши свою, як виявилося, робочу автівку, Потоцькому.

Сказати, яку сенсацію наш роман викликав поміж усіх робітників — нічого не сказати. Нехай усі журнали, про зірок, заздрять. Новина номер один. Не заздрю я знаменитостям, бідні, не мають ніякого особистого життя.

Це при тому, що ми, просто, їхали кудись посидіти, чи, навіть, тільки, прогулятись. Достатньо було того, що поїхали разом додому. І яка не справедливість. Стас, красень, а я поганка, що вирішила звабити бідолашного директора, в корисливих цілях. Хоча все було навпаки, ще й при тому, що історія нашого знайомства займає, не мало —  не багато, 10 років.

Я вже, хотіла оголошення в чат написати. Так, щоб одразу відповісти на всі питання. Та все-таки стрималась.

Ми багато говорили. Взнавали одне одного знову. Звичайно, багато разів поверталися до теми нашого розтавання. Мабуть, потрібно її обговорити з усіх сторін, щоб рухатись далі. І потім, в якійсь суперечці не витягувати її. Хоча бачила, що Стасу не комфортно оголювати свої почуття, і визнавати помилки.

Він став м'якший, терпиміший. Чи, що цілком можливо, просто стримує себе, щоб не злякати мене своєю наполегливістю. Хоча я не з лякливих, просто колись цей напір приваблював і захоплював. Тепер, це просто риса характеру, яку я повинна прийняти у своєму партнері.

 Так само як і він повинен прийняти мене. Такою, якою я є. Не тою, що була, не тією, що покинув колись. А іншою, теперішньою. Та мені здається, що він ще не усвідомив, що як колись уже ніколи не буде, все чекає на Аліну п'ятирічної давнини, а її і близько уже немає.

І все-таки на це ми і напоролись, зранку в суботу, після корпоративної вечірки.

Та це уже пізніше. Тож п'ятниця.

Зранку, як і увесь цей тиждень, Станіслав чекав мене в моєму кабінеті. Після наших прогулянок, переважно, ми розходились біля мого під'їзду, в крайньому разі, біля дверей квартири. Стас повертався в готель. І жодного разу не залишався у мене на ніч. Так, я вирішила, дати нам шанс, та це не означає, що на емоціях втратила голову, і дозволю собі накоїти дурниць.

- Скучила? - обіймає мене Стас, тільки-но закриваю двері кабінету.

І не чекаючи відповіді, починає цілувати мене, пристрасно, міцно. Відповідаю йому взаємністю. Бо і сама вже починаю втрачати голову, від цих півмір. Ніби, і можна торкатися, гладити, вдихати його запах. Та все ж, забороняю остаточно розслабитись собі. Та, і йому також.

Відриваюсь. І щиро відповідаю. 

- Дуже. Але потрібно, це неподобство припиняти. - сміюсь з виразу його обличчя. - Стас, ти ж розумієш, що ми на роботі? А поводимо себе, гірше ніж в універі.

- В універі ти мені не відмовляла.

- Я і зараз не відмовляю. Хіба, я тебе хоч раз відштовхнула, коли ми були поза межами офісу? - запускає руку у своє волосся, морщиться, як дитина, якій цукерку не дали.

- Нас ніхто не бачить.

- Ти і коли ми не одні, не можеш втримати руки біля себе. Тобі то нічого, а жінка, одразу — хвойда. Я тут працюю, мені неприємно, коли до мене змінюється ставлення тільки через те, що я сплю з власником. Хоч, не муляй людям очі. Домовились? 

- Домовились. - винувато дивиться на мене. - Просто відірватись від тебе не можу, та й не хочу, чесно кажучи. Але ти права. Я буду тримати руки біля себе, коли ми не одні.

- Молодець. До речі. Підкажи Максиму Андрійовичу, щоб відпустив сьогодні жінок швидше додому.

- Щоб ви встигли носики припудрити? - підморгує мені. - Щоб ти знала, ми самі до цього додумались. Так, що з обіду можеш не повертатись. Я за тобою заїду. - вже хотіла, відмовитись. - Це не обговорюється. А тепер давай працюй.

Легенько торкається губами моєї щоки і покидає мене. Я вже привикла до цих ніжностей. Наче, додому повернулась.

Таке враження, ніби, цих п'ять років жила в чорно-білому кіно. А з появою Плутара, моє життя набуло барв. Навіть, не віриться, що з початку, я нічого не хотіла про нього чути. Та, що не робить з людьми страх і гордість?

 

Вітаю всіх!!! Розумію, що останні розділи трохи мляві і не темпераментні, але таке часто трапляється: затишшя перед бурею )))

До речі, мушу трохи скинути темп. Розділи будуть 3 рази в тиждень.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно