Читати книгу - "Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський"

– «Конець!» сказав він кидаючи у грубу останній шматок листа. «Конець!.. Не жди, Семене, ні мене ні одповіди!.. Прощай Рисю!..» Він зачинив дверці у грубі, передягся, умився и пішов у низ обідать до Лавровоі…

У вечері Лаврова и Джур довго – довго іздили по Рену на лодці.

V

Не одна гадка повернулась в голові Рисі про те, що Джур не приіхав дружковать, та навіть не прислав и одповідь на Семенів лист. Покіль справляли весілє, сякі-такі весільні забобони одводили на якийсь час Рисіні думки од Джура… А ось скінчилось весілє, житє пішло звичайною чергою, наступила осінь, заперла вона Рисю в домі и в той час, коли Семен и Соня впивались своім щастєм, серце Рисі гризла невсипуща тревога. «Де він? що з ним? чом не пише? чом не приіхав? чи живий він? чи не забув він мене?» такі питаня клубком вились в молодій голові, и ні сама Рися, ні її кревні не давали ій одповіди… Думає Рися, думає, чого-чого не передумає, – а все таки не заспокоіть себе: поіде вона до Віренка, поживе там день, другий, вернеться до дому и знов ходить замислена, наче не своя. Зберуться гості, Маслюковский и Оскерко почнуть увиваться коло Рисі – и залицянє іх нажене на неі ще більшу тугу.

– «Даремне ти, Рисю, тревожишся,» стане говорить Семен; «певно, що Джурові ніколи, тим він и не іде и не пише.»

– «Говори… ніколи!..» одмовить Рися; «наче багацько треба часу, щоб написать лист!.. Ні! не «ніколи»; а з ним щось недобре діється… може вмер!..»

– «Вже и вмер зараз… Тривай, и лист прийде и Джур воскресне з мертвих и приіде в Жуківку.»

Рися тілько зітхне на такі речи, а не заспокоіться; та навіть и Семен хоч и не говорив, а починав думать, що Джур забув про Рисю, або може и вмер. Став Жук мізковать, як би довідаться про Джура. «Дай напишу,» думав він, «лист до Бокогрія: хоч він и незнаёмий мені, але дарма! він приятель Джурові и певно знає, де Джур.»

Не довго прийшлось ждать Бокогрієвоі одповіди, та тілько вона не вдовольнила Жука. Бокогрій писав, що після листу з Дрездена Джур и до ёго не пише, хоча він послав Джурові два листи. Жук не сказав про переписку з Бокогрієм Рисі, а тілько порадився з матерю и з жінкою.

– «Ох, ох, ох!» зітхала стара Жучиха. «Я й давно бачу, що з сего дива не буде пива, та мовчу вже!.. Нехай буде, як Господь дасть.»

– «Що до мене,» одповідав Жук, «так я раднійший, коли Рися не буде з Джуром; тілько жаль бере, дивлячись на неі… зовсім бідолашна змарніла.»

– «Треба б її чимсь розважить.»

– «Чим же ви її розважите, матусю?»

– «Може б поіхали ви гуртом у Киів, там все таки люде, город; а тут у нас хутор… Стара я людина, вік свій у хуторі звіковала, та й то иногді скучно буває, а то-ж то вам – молодим!.. Ось ну, Сеню! бери Соню та Рисю, та в Киів, а я на хазяйстві зостанусь.»

– «Ледве, мамо, чи поіде Рися!.. а про те треба поговорить з нею.»

– «Поговори, синку!»

Повів Семен про се річ з сестрою.

– «Чого ж ми поідемо до Києва?» сказала Рися. «На розвагу – кажеш ти! Гм! не розважить мене Киів… коли б ще більшоі туги не нагнав… Ні, Сеню, не поіду я! ідь ти, коли хочеш, з Сонею, а я домоватиму…»

– «Що ж ти висидиш дома?»

– «Те-ж святе, що и в Києві.»

– «Ні, Рисю! не те. Там люде, освічена громада, там університет… там гніздо думок…»

– «Може се й так, не споритиму, бо Києва зовсім не знаю; але що ж! кажу тобі, що моі думки – сам знаєш чим засновані; рада б я одкараскаться од них, одчепиться: не можу, чи не вмію… не сходить він у мене з думок… Коли б я знала, що з ним? чом не пише: я тогді б знала, що робить!.. у мене б дістало сили разом порвать, забуть усе минувше… вирвать з коренем те, що тягло до ёго.»

– «Тягло!.. хиба тепер не тягне?»

– «Не скажу, що ні! але тягне більш до того, щоб освідчиться, чом він мовчить?»

Така розмова з Рисею трохи заспокоіла Жука. Він бачив, що в Рисі минула хвиля сердечноі хуртовини, що вона домагається вже не того, щоб бачить Джура а тілько одного: знать причину, чому він мовчить. – «Коли так,» подумав Жук, «треба щирійш приняться за розвідки, треба смілійше йти на зустріч тому, що сталось з Джуром; а що б з ним не сталось – Рися сміло зустріне.»

Так, «сміло»! бо Рися стала трохи не та, якою її стрів Джур. Рік, котрий пройшов од часу виізду Джура з Жуківки, не марно минув для Рисі… Книжки, розмови з братом, особливо ж з Віренком зробили великий вплив на духовний розвій Рисі, и певно сам Джур, стрівши тепер Рисю, не пізнав би в ій тієі молодоі, веселоі, безжурноі Рисі, котру він спізнав у Жуківці. Рися за рік виросла багато духовно! кругозір її поширшав: молоде, дівоче довірє підорвалось впливом аналізу, на котрий навертав її раз-у-раз в своіх розмовах Віренко. И молодий здоровий розум Рисі став аналізовать не тілько те житє, яке вона бачила округ себе, не тілько ті речи, які вона чула од Джура, а й те, про що вона читала.

Стала Рися шукать «правди»; стала добиваться того идеала, котрий вивів би її на пряму стежку из її сумліній. Вона ясно бачила, що житє округ її людей йде негарно, що воно не так би повинно йти; але як? вона не вміла дать собі поради. Ій бажалось, щоб її «идеал» взяв її за руку и повів тим путем, де б вона змогла принести якусь реальну користь людям. И от раз якось сидячи одна на самоті, стала Рися добираться до духовноі сторони Джура, стала думать над питанєм: чи вдовольнить Джур тому идеалу, який вона собі намалёвала, чи поведе він її на ту дорогу, котра веде до правди, до добра, до безкористного услугованя громадского? – Стала вона, як уміла, анатомовать Джурову моральну сторону; згадала ёго розмови, ті засади, котрі він видавав, и стала шукать у іх чогось правдивого, живого. Чим більш вона думала – тим нижше спускався перед