Читати книгу - "Чорний хліб"

— Сідай ото з нами, — і повернулася до своєї на­парниці: — Так я ж ото кажу, шо та наша гімнастка, Аліна, потім вийшла заміж на іностранця, ми його в Одесі надибали, полюбив її сильно. І забрав до себе.

— Ага, — погодилася з нею бабка, притулила автомат до стіни, дістала з кишені спідниці люльку й почала її розкурювати. Ліліпутка почала робити те саме, час від часу примовляючи: «Хороша та Аліна була», «Пощастило дівчині» і «Всі наші плакали».

Вони закурили, мовчки дивлячись на ворота, а Світлана ніяк не могла збагнути, чи не привиділося їй все це. І що тепер робити? Гаразд, можна поки приєднатися до розмови.

— А до якої країни? — спитала вона. Мама б не схвалила такого втручання до чужої бесіди, але, строго кажучи, мама б і в цій ситуації не опинилася — вона би просто не сіла до того зариганого вагона. І не поїхала б сама бозна-куди.

— Шо? — здивовано повернулася до неї ліліпутка.

— До якої країни відвіз її наречений? — якомога терпеливіше пояснила своє дурне запитання Світлана, вже розуміючи, що відповіді не передбачається. Але ж треба було якось з ними заговорити, тому вона не втрималася від продовження: — Я маю на увазі, що країни різні бувають, міг і до Іраку відвезти. Тобто не факт, що після цього життя її остаточно склалося.

— Дурнааа, — протягнула ліліпутка, випускаючи клуби диму, який видавався напрочуд смачним, і повернулася до своєї напарниці: — Красива, але дурна, — ніби винесла остаточний суддівський вердикт, що не підлягає оскарженню. Позаштатна кореспондентка вже не знала, як на це реагувати — чи то радіти «красивій», чи то образитися на «дурну»?

Так і хотілося видати щось різке, поставити цю хамлюгу на місце, та вони ж щойно її врятували від цього скаженого таксиста, тому вона спробувала полагодити цей діалог:

— Мене звати Світлана Дегтяр, я кореспондентка, ось моє посвідчення. — Вона нарила в гаманці новенький пластиковий прямокутник із дуже вдалим фото, яке зробила з кількох спроб, якраз для посвідчення. Якщо рахувати Юр’ївку, вона його показувала по роботі тільки втретє.

— Їбуууться кошкі на окошкє, — відізвалася черговою шокуючою фразою ця крихітна жінка, взяла документ, довго роздивлялася з обох боків, потім показала сусідці: — Диви, Гюля, не триндить.

Та відізвалася вже звичним «ага», продовжуючи дивитися кудись перед собою й погладжуючи собаку, який підставив для цього живіт.

— Ладно, Свєтка, — повернула їй посвідчення лілі­путка, — давай знайомиться, ет саме. Я — Анжеліка, — це було сказано так урочисто, наче йшлося про особу королівської крові), — а оця баба — Гюльчатай. Знаєш про лічіко?

Світлана не розуміла, про що йдеться, але про всяк випадок кивнула, аби не порушувати хиткого балансу в їхньому спілкуванні.

Анжеліка витрусила люльку об лавку, почала розминати дрібку тютюну на подолі й сказала:

— А я ж, дівки, самого Гагаріна бачила, яко ото зараз Нюсю. — Вона пхнула найближчу собаку носком давнього тапка — тварина відірвала голову від землі й повернулася спитати, чого це від неї хочуть.

— Спи, падла, вже тричі зранку жрала, нам би ото так, да, Гюля?

Жінка тільки похитала головою, а кореспондентка згадала ази позитивного спілкування, які викладали їм на другому курсі: людина завжди хоче говорити про себе. Хочеш її розговорити — питай про неї, знайди близьку тему й копай далі. Тому спитала, хоч це їй і було абсолютно не цікаво:

— Ух ти. А де це ви його бачили?

— Та у Чернігові, — з готовністю відповіла ліліпутка й солодко всміхнулася:

— Я сама з Ромодана, а туди до діда мене відправили. Ну, я ще зовсім мала була. — Вона засміялася, раптом зрозумівши підґрунтя цього вислову: — А дід в мене геройський був, орден Трудового Красного мав, уявляєте?

Тут Гюльчатай неочікувано зреагувала — визирнула з власних думок, повернулася до епіцентру розмови й грубо хихотнула.

— Що ти ржеш? — образилася Анжеліка. — От падлой буду, от тобі хрест. — І рішуче повернулася до Світлани, в такий спосіб показуючи, що недовіра подруги її образила й вона краще говоритиме виключно з кореспонденткою: — Сємочки будеш?

Відмінниці не лускають насіння, але як вирішила поринути до звичайного життя — не жалійся. Світлана взяла жменьку, розгризла пару зерняток і вирішила, що достатньо з неї цієї преамбули. Подумала та спробувала перевести розмову до бажаного напрямку:

— Так а що у вас тут сталося?

Ліліпутка остаточно насупилися, сплюнула й відповіла:

— Дурне в нас тут сталося. Спочатку одне поле вночі згоріло, потім друге, потім дід помер, за ним син його, Олег. А тепер Андрія забрали, а всі роботяги повтікали. Падли сцикліві, навіть за трудодні ніхто не спитав, через чорний хід повтікали, придатілі всі, блядь!

— А Андрій — це онук? Син Олега?

— Та да. Він тут ні до чого. Пацан на канікули приїхав, загорять і дєвок портіть, а він дєда схоронив, батька, а тепер його ще й приняли. Ну куда це?

— Я завтра поїду до міста, поговорю з міліцією, ще спитаю в колег у Миколаєві, може, щось підкажуть.

— Та таких друзєй — за хуй і в музей! Всі ці друзі, — махнула рукою Анжеліка, — до першого мільтона[15]. Хєр хто поможе, када він тобі нада. А ти в Первомайську живеш поки? Спитай там у міліції Щербука, він Олега друг давній. Кожні вихідні в нас, а тепер де воно, падло, лазить?

— Та я поки ніде не живу, — відповіла Світлана, записуючи до блокнота прізвище Щербук, — зараз буду займа­тися: може, в селі тут спитаю, хтось кімнату здає, літо ж.

Ліліпутка підхопилася:

— Тю, то живи в нас. Тута знаєш скільки місця, нам з Гюлею веселіше буде!

Свєта покосилася на автомат біля стіни й м’яко відмовилася, трохи прибрехавши:

— Та ні, дякую, нам редакція забороняє, має бути об’єктивна точка зору.

Анжеліка стурбовано подивилася на неї, потім раптом повернулася до другої хати й гучно закричала:

— Олесяяя!

Ти диви, з’ясовується, їх більше за дві. На повторний оклик з вікна першого поверху висунулося обличчя ще ­однієї жінки — кругляве, некрасиве й скривлене:

— Шо таке?

— Лесю, тут дєвучка хороша з Києва приїхала, розбиратися, шоб нам, значить, допомогти, так їй в селі кімната нада. Є в тебе там хтось?

Та мовчала, а ліліпутка, понизивши голос, з насміхом прошепотіла: «От жлобеня… Зараз… Зараз…» Обличчя нарешті обдумало пропозицію й запитало:

— А скільки дають?

— Сто рублів, — прокричала у відповідь Анжеліка, підморгнула присутнім, і вони разом заржали так гучно, що піді­рвалися усі собаки, а Світлана ледь насінням не по­давилася.

На тому й зговорилися, сто гривень на місяць — дивні ціни в цьому світі. Олеся казала, що їй ще годинку треба на обід, а потім підуть до села дивитися кімнату. Гюля тим часом зробила всім чаю, який вони пили на тій самій лавці, слухаючи Анжеліку, рот в якої не закривався — вона розповідала про якісь гастролі цирку й смішні або трагічні випадки, що траплялися тоді.

Іноді в її потоці зринали факти, що могли стати в пригоді — наприклад, про дружину Олега, Ірину, яку дід вигнав колись із хутора, потім виховував маленького онука сам. Або