Читати книгу - "Чорний хліб"

про зграю вовків, що однієї зими перейшли Буг і довго кружляли навколо хутора. Світлана нотувала все, що стосувалося Дяченків — матеріалу замало не буває, збиралася вже підібратися до найважливішого питання: що це за торгівля людьми тут відбувалася, як до воріт під’їхав автомобіль, з якого вийшов священник.

— Шо, проспався, падло? — гучно закричала йому ліліпутка, укотре перелякавши кореспондентку й собак. Останні підірвалися й побігли до воріт, вітаючи новоприбулого, який виглядав доволі збентеженим. Гюльчатай пустила його всередину, чоловік підійшов до лавки й привітався:

— Доброго дня.

— Та коли він був добрим востаннє? — радісно відгукнулася Анжеліка, встала й підійшла до попа, який ступив крок назад. Він що, її боїться?

— Значить, як доходяг тримать твоїх, то ми хороші. А як мусора приїхали, тебе немає. Гриша, де ти був?

— Та я спав просто.

— Де ти спав? Ми до тебе в церкву бігали, вдома були — нєт ніхера пастиря нашого. Випив за упокой друга і понеслася душа?

— Трохи пере… тойво.

— Ага, я ж і кажу, по блядям завіявся. А телефон чого не брав, га?

— Та я… — почервонів священник і кинув погляд на Світлану (мовляв, хто така, навіщо при ній над ним знущаються), — потіряв десь.

Ліліпутка довго з відповіддю не забарилася:

— А хрест свій ти не загубив, мудило? Я кажу їм по тих наркоманах, що це від батюшки нашого, а вони кажуть — а де він? І забрали, бляха, Андрюху. Посодють тепер малого, і за шо?

— Я розберуся.

— Та вже зроби нам одолженіє, святий отець!

— Так, а де Андрій сидить?

— Де, в Первомайську, якщо на Миколаїв ще не відвезли. От давай прямо щас, бери он газетчицю, — Анжеліка показала рукою на здивовану Світлану, долю якої вже вирішила ця маленька жінка, — їдьте в отділєніє, що хочете там кажіть, але щоб до вечора малий був вдома. Поняв?

Піп важко видихнув і пішов до воріт у супроводженні собак, які ніби збиралися теж їхати. Світлана встала, підняла рюкзак і пішла за ним, не дочекавшись керівної команди Анжеліки, — у тому, що вона неодмінно прозвучить, сумнівів не було. Гюльчатай притримала собак, зачинила за ними ворота й пішла собі, навіть не попрощавшись.

У батюшки була крихітна дводверна «таврія», як він з таким зростом і комплекцією в ній розміщається, ще й у мішкуватій рясі, було не зрозуміти. Але якось втиснулися. Світлана очікувала чогось на кшталт корони на торпедо чи потрійної іконки, але з прикрас у машині впадав у очі лише маленький вимпел, на якому було написано: «Таврия».

Оскільки позаминулий бойфренд цікавився футболом, а звичка все запам’ятовувати існувала завжди, Світлана зрозуміла, що йдеться про сімферопольський футбольний клуб. Хоча хто їх знає, цих володарів вітчизняного автопрому — може, в них є якийсь клуб любителів ЗАЗу?

Вона збиралася вже запитати, чи не вболівальник той, щоби в такому разі щось швидко згадати й підтримати ­бесіду, вивівши клієнта на потрібну тему, як священник почав сам:

— То ти з газети? З Києва?

Ти ба, воно відразу тикає!

— Саме так, — холодно відповіла кореспондентка й пішла в контратаку: — А ви з якого, вибачте, патріархату? — особливо підкреслюючи ввічливу форму особового займенника другої особи однини.

— В смислі?

— Ну, яка церква у вас тут, чия?

— Та православна, яка ж іще?

Тааак, усе з ним зрозуміло, наша людина б охоче від­повіла на це просте запитання, а він ось як поводиться. Поки Світлана думала, як би цього вайла подражнити, ожив телефон. Це був головред, який цікавився, чи вона вже прибула на місце, якою справа виглядає зблизька й коли можна очікувати на матеріал.

Довелося відповідати ухильно, щоби сусід нічого не збагнув, — поки нічого не зрозуміло, ще не розмістилася, їде розмовляти з міліцією. Керівник повідомив, що неподалік, в Одеській області, стався якийсь випадок у єдиному в Україні лепрозорії, хтось там кудись втік, тому, якщо вона опиниться поруч, нехай заїде й проб’є, що там сталося.

От тільки цього не вистачало — їй би тут розпочати роботу, а він вже вигадав ще одне завдання! Сухо відповіла, що наразі вільного часу в неї не передбачається. Відбій. Поки вона розмовляла з Соколовим, телефон двічі реагував на паралельний виклик — зрозуміло, що мама почала телефонувати, щойно отримавши повідомлення, що доця з’явилася в мережі.

Зв’язок, як на зло, не зникав, і довелося довго брехати мамі, що готель новий, вигадувати його назву — «Перлина Бугу», додавати деталей — добре, що купальник взяла, зараз піде купатися. А на запитання, чи не в машині вона, відповідати — так, їде до мера поговорити про сільське господарство, яке, за версією «для мами», й було метою її відрядження.

Нарешті голос у слухавці забулькотів й остаточно зник, Світлана подумала, чи не вимкнути про всяк випадок теле­фон, але зрозуміла, що кореспондент має бути завжди на зв’язку, і взагалі засоромилася власних думок — з мамою треба бути м’якішою, бо та ж хвилюється за неї.

Григорій вичекав паузу, подивився на кореспондентку, вчергове з сумом видихнув і сказав:

— То наші наркомани в Олега сиділи.

А, ось і воно — розмова сама собою вийшла туди, куди треба.

— З редакції телефонували до районного відділку міліції, там сказали про обвинувачення в торгівлі людьми.

— Та яка торгівля, хто їх купить?

Це було щось новеньке — батюшка виявився-то з гумо­ром! Ти диви, треба записати цю конструкцію, про купівлю.

— Поясніть, будь ласка, про що йдеться.

— Ну… В нас тут при церкві був центр лікування наркозалежних, значить… Я сам його…

— Організували?

— Пройшов… Свого часу…

Слова вочевидь давалися Григорію важко, і тепер Світлана розуміла чому — він змушений був зізнатися в тому, що хотів би тримати в таємниці. Вона на першому курсі писала нарис про центр лікування, тому розуміла, про що йдеться.

— Героїн? Це у вас замісна метадонова терапія?

— Ні. Хто ж нам дасть? Навіть водкою не знімали. Просто передержка.

— Тобто просто зачиняєте їх і тримаєте, як собак?

Григорій зупинився на Т-подібному перехресті, висунув голову до лобового скла й почав оглядатися на всі боки, вичікуючи паузу в дорожньому русі, — їм треба було ви­їхати на трасу, яка незабаром упиралася в місто. Нарешті «таврія» вирушила, аж підстрибнувши від бажання вписатися в потік.

Священник з полегшенням відкинувся на сидінні й від­повів:

— Тримали… потім по… нашій церкві пішло указаніє згорнуть все це. Ну, я й попросив Олега, щоб він у себе їх тримав. Ми на три місяці їх закриваємо, беремо підписку з батьків.

— А за законом це?..

— По закону це порушення, звичайно. Тільки тоді ж ніхто не соскочить.

— А скільки… Який відсоток у вас без рецидиву?

— Високий. До десяти десь.

«Скільки?» — Світлана жахнулася — тоді в Києві їй сказали, що остаточно виліковується половина залежних. А тут один з десяти? Вона збиралася було запитати, чи не здаються такі показники неефективними, як отець Григорій крутнув кермом, вперся правим боком машини на бордюр і вимовив з неабияким полегшенням: «Приїхали».

У відділку священник почав поводитися зовсім по-іншому — він випростався на весь свій великий зріст, гучно довідався в чергового