Читати книгу - "Нехай квітне аспідистра"

джину і повернулися до таксі, притримуючи один одного під руки. На цей момент за плечима Гордона було вже п’ять порцій джину. В тілі відчувалася така легкість — алкоголь теплою хвилею розтікався по венах. Відкинувшись на м’яку спинку заднього сидіння, він роздивлявся яскраві вивіски, які пролітали повз, і неонові вогні реклами зараз його заспокоювали, а не дратували. Таксі рухалося так плавно, що здавалося, наче пливеш у гондолі. Вся річ у грошах! Гроші змащують колеса! Гордон думав про вечір, який чекав на нього: смачна їжа, вишукане вино, приємна розмова, а найголовніше — жодного клопоту через гроші. Жодних думок про те, що «ми не можемо собі цього дозволити»! Звісно, Розмарі з Ревелстоном намагатимуться пригасити його запал, але він не відступить. Витратить стільки, скільки вважатиме за потрібне. Хоч би й усі десять фунтів! Принаймні п’ять — це точно. У голові знову промайнула думка про Джулію, але одразу ж і зникла.

На той час, коли вони дісталися «Модільяні», Гордон майже повністю протверезів. Велетень-швейцар, що застиг біля дверей, наче воскова фігура, з поважним виглядом відчинив двері, кинувши косий погляд на костюм Гордона. Ні, тут не було правил щодо одягу, але богема в цьому закладі віддавала перевагу дещо іншому стилю. Та Гордонові було начхати. Розпрощавшись з водієм таксі, він залишив йому півкрони на чай, змусивши погляд швейцара стати м’якшим. У цю мить на порозі з’явився високий аристократичний силует Ревелстона. З вигляду його обличчя було зрозуміло — він уже підраховував, скільки Гордону коштуватиме ця вечеря.

— А, от і ви, Гордоне!

— Вітаю, Ревелстоне! Розмарі з вами?

— Можливо, чекає всередині. Ми ж з нею ніколи не бачилися, і я навіть не знаю, як вона виглядає. Але послухайте, перш ніж ми зайдемо, я хотів би...

— А ось і Розмарі!

Усміхаючись, вона йшла їм назустріч легкою невимушеною ходою, наче швидкий катер, що спритно маневрує поміж огрядними баржами. Одягнута була, як завжди, мило — цього вечора капелюх сидів на її голівці під особливо провокаційним кутом. Гордонове серце закалатало, адже це була його дівчина! Його переповняла гордість — зараз він познайомить Ревелстона з нею. Розмарі була у доброму гуморі — було зрозуміло, що їхня суперечка під час подорожі залишилася в минулому. Можливо, вона трохи голосніше сміялася, ніж варто було б, але вона відразу сподобалася Ревелстону. Це і не дивно: Розмарі всім подобалася.

Інтер’єр закладу буквально засліпив Гордона своєю вишуканою аристократичністю. Розсувні столи з темного дерева, олов’яні підсвічники, картини сучасних французьких художників на стінах (одна з них була схожа на полотна Утрілло). Гордон розправив плечі — ну ж бо, сміливіше! Чого тут боятися? Зрештою, у тебе в кишені конверт з банкнотою у п’ять фунтів. Це, звісно, гроші Джулії, але з ними спокійніше. Як з талісманом. Ревелстон, прямуючи до свого улюбленого столика у кутку, трохи притримав Гордона і прошепотів до нього:

— Гордоне, послухайте мене...

— Що?

— Сьогодні я вас запрошую на вечерю.

— Нізащо! Це я вас запросив сюди.

— Я залюбки буду вашим гостем, але я не можу дивитися на те, як ви тринькаєте свої гроші.

— Так, більше ні слова про гроші, — сказав, як відрізав, Гордон.

— Дозвольте мені оплатити бодай половину рахунку.

— Ні, сьогодні пригощаю я, — твердо відповів Гордон.

Ревелстонові довелося поступитися. Біля їхнього столика вже стояв і усміхався огрядний офіціант-італієць. Але усміхався він не до Гордона, а до Ревелстона. Відчувши, що настав час дати про себе знати, Гордон відклав меню убік:

— Пропоную визначитися з напоями, — діловито розпочав він.

— Для мене пиво, — тут же замовив Ревелстон. — Обожнюю пиво.

— І для мене, — промовила Розмарі.

— Та годі вам, краще замовимо хорошого вина. Яке вам більше смакує — біле чи червоне? — І до офіціанта: — Принесіть, будь ласка, карту вин.

— У такому разі давайте замовимо бордо, «Медок» чи «Сен-Жульєн», — запропонував Ревелстон.

— Люблю «Сен-Жульєн», — підтримала Розмарі, якій пригадалося, що ця марка має бути однією з найдешевших.

Гордон подумки чортихнувся — і коли це вони встигли змовитися проти нього? Адже цілком очевидно, що вони всіляко намагалися втримати його від великих витрат, керуючись отим своїм «ти не можеш собі цього дозволити». Це зачепило ще більше Гордона. Може, взяти щось геть екстравагантне? Ігристе? Шампанське? Ні, шампанського вони нізащо не дозволять йому замовити. Ну й чорт з ними!

— У вас є «Асті»? — запитав він у офіціанта.

Обличчя того засяяло (він умить підрахував, скільки покладе собі в кишеню від його продажу). Офіціант зрозумів, що платить не Ревелстон, а Гордон, і почав торохтіти, звертаючись тепер уже до нього і вставляючи французькі словечка:

— «Асті», сер? Так, сер, є! Найкраще «Асті»! Très fin! Très vif![6]

Ревелстон кинув на Гордона стурбований погляд. «Ти не можеш цього собі дозволити», — читалося в ньому.

— Це якесь з ігристих вин? — запитала Розмарі.

— Так, мадам. Там багато бульбашок. Très vif! Пшик! Як фонтан! — допомагав собі жестами офіціант.

— «Асті», — повторив Гордон, перш ніж Розмарі встигла зупинити його.

Ревелстон почувався ніяково. Він знав, що за таку пляшку Гордонові доведеться віддати десять-п’ятнадцять шилінгів. Але той вдавав, ніби нічого не помічає, і завів розмову про Стендаля, про якого згадав у зв’язку з герцогинею Сенсевериною, почуття якої «вирували, як асті у келиху». Тим часом принесли «Асті» у відерці з льодом (не за правилами, подумки зауважив Ревелстон). Вилетів корок, і пінистий струмінь полився у широкі келихи. З першим ковтком атмосфера за столом змінилася — всі троє відчули дію вина: Розмарі заспокоїлася, Ревелстон припинив нервувати через гроші, а Гордон перестав удавати із себе поважного сера. Їли тарталетки з анчоусами, запеченого лосося, смаженого фазана під хлібним соусом, але в основному випивали і розмовляли. І якою ж жвавою була та розмова (принаймні, так їм самим здавалося)! Говорили про беззмістовність сучасного життя і культури; а про що іще говорити? І як завжди, хоча й дещо інакше (бо тепер у кишені в нього були гроші), Гордон критикував сучасність: кіно, таблоїди, кулемети! Цього разу його голос не був пронизаний таким болем — викривати світ, що доживає свої останні дні, набагато легше з келихом вина у руці і делікатесами на столі. Всі троє вправлялися у високодумстві, іронізували. А Гордон сповна насолоджувався своїм зірковим часом — тільки те й робив, що