Читати книгу - "Кінець роману"

— Південноафриканського? — жалібно спитав я.

— Не знаю, сер, але як вона його подала… Ой, небагато таких, як вона. І мій малюк теж… Весь час її згадує.

— Як він, Паркісе?

— Недобре, сер. Геть погано. Дуже болить йому живіт.

— Чи звернулися ви до лікаря?

— Ще ні, сер. Я вважаю, що все має вирішувати сама природа. До певної межі.

Обвівши оком кілька групок незнайомців, що всі знали Сару, я запитав:

— Що це за люди, Паркісе?

— Ось цієї молодої леді я не знаю, сер.

— Вона зі мною.

— Пробачте. Он там далеко — сер Вільям Маллок.

— Знаю його.

— Джентльмен, що обійшов калюжу, — це начальник відділу, у якому працює містер Майлз.

— Данстан?

— Саме так, сер.

— Ого, скільки ви знаєте, Паркісе!

Я гадав, що ревнощі вже вмерли. Вважав, що буду ладен ділитися Сарою з ким хоч, аби тільки вона ожила, але тут сам вигляд Данстана розбудив у мені колишню ненависть.

— Сільвіє! — окликнув я, неначе Сара могла мене почути. — Де ви сьогодні вечеряєте?

— Я пообіцяла Пітерові…

— Пітерові?

— Вотербері.

— Викиньте його з голови.

«Ти тут? — спитав я Сару. — Дивишся на мене? Поглянь, як я обходжуся без тебе. Це мені не дуже важко». Моя ненависть могла повірити в потойбічне життя. Тільки моя любов знала, що Сара не живе, як і мертва пташка.

Збиралися нові жалібники, і жінка в кутку, побачивши їх, розгублено звелася на ноги. Мало не замішалася в обряд кремації когось чужого.

— Я б хотіла зателефонувати…

Подібна до нудьги ненависть відклалася на весь прийдешній вечір. Я сам себе прирік на те, щоб не кохаючи кохатися. Мене вже гнітила провина, хоч я ще не скоїв злочину — не втягнув невинного дівчатка до свого лабіринту. Сам собою секс може бути дрібничкою, але коли доживеш мого віку, то знаєш, що він може стати всім. Мені самому вже нічого не загрожує, але хто передбачить, який невроз я викличу в ось цій дитині? Наприкінці вечора я незграбно увихатимусь, і вже сама ця незграбність, а то й імпотенція відіграє свою роль; якщо ж робитиму все, як належить досвідченому донжуанові, то й цей досвід вплутає Сільвію куди не треба. «Звільни мене від цього, — благав я подумки Сару, — визволи заради неї, не заради мене».

— Я могла б сказати, що мама захворіла, — додала Сільвія.

Уже готова збрехати. Це кінець Вотербері. Горопашний Вотербері. По цій першій брехні ми з Сільвією могли б стати спільниками. Вона стояла в чорних штанах серед підмерзлих калюж, а мені спало на думку, що саме тут може початися все моє довге майбуття. «Визволи мене, — благав я Сару. — Не хочу починати все спочатку й кривдити це дівча. Я не здатен до кохання. Тільки тебе можу кохати, тільки тебе».

Тим часом до мене підійшла стара сива жінка, ламаючи тонкий лід.

— Це ви містер Бендрікс? — спитала вона.

— Так.

— Сара казала мені… — почала вона й затнулась, а я пройнявся божевільною надією, що ця стара щось та передасть мені й що мертві можуть говорити. — Дочка часто казала, що ви її найкращий приятель.

— Був одним із них.

— А я її мати.

Мені навіть у голову не приходило, що її мати жива. У ті роки ми з Сарою мали стільки сказати одне одному, що цілі обшири нашого життя залишалися білими, як плями на старовинній карті, і чекали, поки їх забарвлять.

— Ви й не чули про мене, містере Бендрікс, правда?

— Власне кажучи…

— Генрі мене недолюблював, через те я трималася здаля.

Вона говорила спокійно й розсудливо, а сльози текли з очей, ніби самі по собі. Чоловіки з жінками розійшлися, інші люди пробиралися поміж нас трьох, поспішаючи до каплиці. Тільки Паркіс забарився. Напевно, гадав, що зможе придатися мені ще якимись відомостями, тож стояв трохи віддалік, знаючи — як він сам сказав би — своє місце.

— Маю честь попросити вас… — сказала Сарина мати. Я силкувався пригадати її прізвище. Камерон, Чандлер? — Я сьогодні поїхала з Ґрейт-Міссендена в такому поспіху… — вона витерла сльози байдужим рухом, неначе ганчіркою щось пролите на столі. «Бертрам, — нарешті пригадав я. — Ось воно. Бертрам».

— Слухаю вас, місіс Бертрам, — відповів я.

— Я забула перекласти гроші в чорну сумочку.

— Охоче допоможу вам.

— Чи не позичили б ви мені фунта, містере Бендрікс? Розумієте, мені треба повечеряти в місті, перш ніж поїхати додому. У Ґрейт-Міссендені рано зачиняють.

Кажучи це, вона знову витерла сльози. Щось у матері нагадувало дочку — якась беземоційність у горюванні, може, і невизначеність… Чи не надто часто канючила вона гроші в Генрі?

— Ходімо на ранню вечерю, — запропонував я.

— Мені б не хотілося вас обтяжувати.

— Я любив Сару.

— Я теж.

Підступивши до Сільвії, я виправдався:

— Це її мати. Мушу запросити її на вечерю. Пробачте. Чи можна вам подзвонити й умовитися про зустріч?

— Звичайно.

— Маєте номер у телефонному довіднику?

— Вотербері має, — понуро відповіла вона.

— Тоді до наступного тижня.

— Буду дуже рада. — Сільвія простягла руку. — До побачення.

Очевидно, вона усвідомила, що нагоду змарновано. Слава Богу, це дрібниця. Трохи жалю й цікавості — не далі, як до станції метро. А тоді прикре слово до Вотербері на тлі музики Бартока. Обернувшись до місіс Бертрам, я спіймав себе на тому, що знову звертаюся до Сари: «Бачиш, кохаю тебе». Але до любові, далеко не такої переконливої, як ненависть, не дуже-то дослухаються.

Коли ми підходили до воріт крематорію, я зауважив, що Паркіс зник. Мабуть, вирішив, що він мені вже не потрібен.

Місіс Бертрам і я повечеряли в ресторані «Ізола белла». Я не хотів іти до котрогось із тих закладів, де ми бували з Сарою, а тут, звичайно, став порівнювати цей ресторан з ними. Ми ніколи й ніде не замовляли к’янті, а тут, п’ючи його, я пригадав про це. Я міг би, зрештою, нині замовити наше улюблене бордо, і від того не побільшало б помислів про Сару. Навіть брак спогадів повнився нею.

— Мені не сподобався той обряд, — сказала місіс Бертрам.

— Шкода.

— Він такий нелюдський… Як конвеєрна стрічка.

— А мені він видався підхожим. Були ж там молитви.

— Той священик… він священик?

— Я його не бачив.

— Він говорив про Всесвіт. Я довго не могла зрозуміти. Думала, що йдеться про цей світ. — Вона знову пустила сльозу в суп. — Я мало не засміялась, а Генрі це зауважив. Було