Читати книгу - "Кінець роману"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це зайве. Вранці я вже відслужив першу месу. — Священик ворухнув складеними на стегнах руками — перший злам скам’янілої нерухомості. Неначе посунувся й похитнувся міцний мур після падіння бомби. — Щодня згадуватиму її, відправляючи службу Божу.
— Дякую, отче, — сказав Генрі з таким полегшенням, ніби справу вже залагоджено, і підсунув гостеві пачку сигарет.
— Мабуть, не годилося б казати вам, містере Майлз, такі дивні й непідхожі речі, але мені здається, що ви не усвідомлюєте, якою доброю жінкою була ваша дружина.
— Для мене вона була всім, — признався Генрі.
— Багато хто її любив, — зауважив я.
Отець Кромптон повернув на мене очі, немов учитель, якого перебив нахабний хлопчисько із задньої парти.
— Може, замало любив, — відрубав він.
— Що ж, — сказав я, — повернімося до справи, яку ми обговорювали. Гадаю, ми вже не в змозі щось змінити, отче. Крім того, це викликало б плітки. Ти ж не хочеш пліток, Генрі? Га?
— Ні. О ні!
— У «Таймсі» вже поміщено оголошення. Довелося б внести правки. Люди помічають такі речі. Це викликало б небажаний поголос. Кінець кінцем, ти ж відомий чоловік, Генрі. Тоді й телеграми треба було б порозсилати. Багато хто вже доручив завезти вінки до крематорію. Ви розумієте, що я маю на увазі, отче.
— Не зовсім.
— Ваше побажання нерозсудливе.
— Здається мені, містере Бендрікс, що у вас дуже дивна система цінностей.
— Ви ж не вважаєте, отче, що кремація перешкодить тілу воскреснути?
— Звісно, не перешкодить. Я вже виклав свої аргументи. Якщо містер Майлз вважає їх не дуже переконливими, тоді нема про що говорити.
Священик звівся з крісла. Який же він потворний! Сидячи, він принаймні справляв враження могутності, але, вставши на коротенькі ніжки, виявився несподівано маленьким. Здавалося, отець віддалився бозна-куди.
— Якби ви прийшли трохи раніше, отче… — пожалкував Генрі. — Прошу вас, не подумайте…
— Я не думаю про вас нічого поганого, містере Майлз.
— Напевно, про мене думаєте, отче? — виклично спитав я.
— Не турбуйтеся, містере Бендрікс. Хоч що вчините, та їй ви вже не нашкодите.
Гадаю, сповідь навчає священика розпізнавати ненависть. Отець Кромптон подав Генрі руку, відвернувшись від мене. Я хотів сказати: «Помиляєтеся. Я ненавиджу не Сару. І щодо Генрі теж помиляєтеся. Це він розбестив її, а не я. — Я хотів захиститися: — Я любив її», — адже, без сумніву, сповідь навчає священика розпізнавати й любов.
Розділ 4
— Наступна зупинка — Гампстед, — сказала Сільвія.
— То ви тут вийдете, щоб провідати матір?
— Я могла б поїхати до Ґолдерз-Ґрина й показати вам дорогу. У вівторок я її не відвідую.
— То був би чин милосердя, — зауважив я.
— Якщо хочете встигнути, то вам доведеться взяти таксі.
— Гадаю, не біда, якщо я запізнюся на початок обряду.
Провівши мене до площі перед станцією, Сільвія хотіла повернутися назад. Дивно, чому ця дівчина завдала собі стільки труду. Я ніколи не бачив у собі якихось рис, що могли б подобатися жінкам, а тепер і поготів. Горе й розчарування подібні до ненависті, людина стає потворною від гіркоти та жалю до себе. Ще й яким егоїстом на додачу! Я нічого не міг дати Сільвії, не хотів стати одним із її наставників і потребував її краси тільки як захисту, боячись потрапити безборонним і самотнім на найближчих півгодини під пильне око тих, що з моєї поведінки намагатимуться визначити, ким я був Сарі й хто кого покинув.
— Я ж не можу піти туди в такій одежі, — заперечила Сільвія, коли я попросив підтримати мені компанію. Видно було, що дівчина рада з такого прохання. Цілком певно, що я міг би хоч зараз відбити її у Вотербері. Його час добіг кінця. Якби я захотів, то критик слухав би Бартока на самоті.
— Ми станемо позаду, — сказав я. — Вас сприймуть як випадкову перехожу.
— Принаймні чорні, — кивнула вона на свої штани.
У таксі я багатообіцяльно поклав руку на її стегно, хоч не мав наміру додержати обіцянку. Димів комин крематорію, на посипаних гравієм алейках калюжі покрилися тонким льодком. Нас проминало багато людей — жалібників із попередньої кремації, які видавалися такими радісними та збудженими, ніби вони покинули нудну гостину й тепер можуть уволю повеселитися.
— Он туди йти, — вказала Сільвія.
— Ви добре знаєте це місце.
— Два роки тому тут спалили мого тата.
Поки ми добралися до каплиці, усі вже виходили з неї. Надто довго мене загаяли розпитування про потік свідомості. Мене кольнув якийсь дивний міщанський жаль — я ж так і не побачив Сари наостанок. Майнула понура думка, що це її дим зноситься понад приміськими садами. Плачучи, наосліп вийшов самотній Генрі й не зауважив мене. Нікого іншого я не знав, крім сера Вільяма Маллока, що був у циліндрі. Докірливо глянувши на мене, сер швидко пішов далі. П’ять-шість осіб видавалися чиновниками. Чи був серед них Данстан? Втім, це не дуже важливо. Кількох чоловіків супроводжували дружини. Кого-кого, а тих таки втішила церемонія, про це виразно свідчили їхні капелюшки. Зі смертю Сари кожна жінка почулася безпечніше.
— Пробачте, — озвалася Сільвія.
— Це не ваша провина.
«Якби ми її забальзамували, — міркував я, — ці дружини ніколи б не почулися в безпеці. Сарине тіло, хоч і мертве, усе одно залишалося б зразком, за яким можна було б судити про їхні живі тіла».
З каплиці вийшов Cміт і швидко зачалапав по калюжах, ні до кого не обізвавшись.
— Картери запросили нас на вік-енд десятого числа, — сказала якась жінка.
— Може, я вже піду? Як гадаєте? — спитала Сільвія.
— Ні-ні, — відповів я. — Мені приємно, коли ви поруч.
Підійшовши до дверей каплиці, я заглянув усередину. Похила доріжка до печі була порожня, люди виносили старі вінки й вносили нові. У кутку стояла навколішки й молилася стара жінка — недоречна, як актриса з іншої п’єси, застукана зненацька несподівано піднятою завісою. Ззаду пролунав знайомий голос:
— Приємно й сумно побачити вас, сер, у цьому місці, де забувається давня кривда.
— І ви сюди прийшли, Паркісе! — вигукнув я.
— Я побачив оголошення в «Таймсі», сер, і відпросився в містера Савіджа на пообіддя.
— Ви завжди стежите за вашими «даними особами» аж до цього місця?
— Сер, то
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кінець роману», після закриття браузера.