Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Де це? — питає Стьопа. Може, Льоня знає, — кажу. Знаю, — каже Льоня, — на проспекті Шевченка. Проспект Шевченка — така вулиця. Немає міста, в якому її не було б. Навіть за кордоном? За кордоном — не знаю, — вагається Льоня. Не був Льоня за кордоном. І я не був. І Стьопа не був. Для Стьопи місто — закордон. Толік був. З мамою в Прибалтику їздив. Дурень ти — Прибалтика не за кордоном. Тіпа за кордоном, — каже Льоня. Тепер за кордоном, — каже Толік. І що, є там проспект Шевченка? Толік в Юрмалі був. У Ризі. І в Клайпеді. Добре Толікові було, світу побачив. То як, підемо? Підемо, — каже Вітя з рішучістю, що її сам не сподівався. Погріємося, — буркає Толік. Лахи на батареях підсушимо, — радіє Стьопа. Пішли ми. Як у добрі старі часи. Спочатку тією самою дорогою, потім іншою, що на проспект вивела. А там дерева ростуть, новорічними вогниками прикрашені. Жевріють вогники, мерехтять, мов світлячки, замість листя. Здається, тут, — каже Льоня. Вздовж стіни три вітрини скляні, у яких плакати з оголошеннями та підсвіткою. Над тією, що біля входу, букви сяють. Не так уже й багато їх, і Стьопа читає. СЬОГОДНІ, — читає Стьопа. Сьогодні, Стьопо, інакше ми не прийшли б. Над іншими такі самі буквиці присобачені — лише більше їх, ніж попередніх. Але Стьопа все одно сходу читає. НЕ-ЗА-БАРОМ. Дивується. Що б воно могло означати? СЬОГОДНІ НЕ ЗА БАРОМ. Якщо не за баром, то де? Стривожився Стьопа. Селянин у ньому прокинувся. Не довіряє селянин містові, змови та підступу остерігається. Заґавишся — до ниточки обберуть, у дурні пошиють. Не вір, Стьопо, не вір, місто — диявольський твір, страшний незбагненний звір. І Стьопа не вірить. Хіба не місто Наталку йому відібрало? Хіба не воно з нього знущається, то показуючи, то ховаючи? Ну і що з того, що агроном, якщо скрізь асфальт, бруківка і плитка, бетон і метал, а порохи гірші, ніж на селі? Як учитись на агронома приїхав, у гуртожитку поселився — ліжка як одне, пружини риплять, рип-рип, углиб прогинаються, Стьопині ноги на півметра звисають. Корито бісове, а не ліжко. Стьопа сердиться, та хіба воно винне? Таке, як усі, держстандартне. Це Стьопа не за стандартом. І як тільки його робили? Либонь, задрімав Господь. Зглянулася кастелянша, двозгакомметрове ліжко для Стьопи знайшла, не звисали вже ноги. Гуртожиток на краю міста знаходився. За містом ліс починався. В лісі студенти багаття палили, на галявинах їли-пили, картоплю запікали. Любив Стьопа картоплю. До лісу ходив, хмиз збирав, гілки ламав, дерев’яні ящики трощив, бульбу лантухами з села возив, батько головою хитав, поки жив. Коли помер, уже не хитав. Дешеве вино цмулили, горілку і самогон. Сп’янів Стьопа, посоловів. Усі розійшлися. Стьопа теж розійшовся, домів почалапав. У гуртожиток тобто. Ішов, довго йшов. Кінець кінцем закінчився ліс. Але не побачив Стьопа гуртожитку. Зник він, гуртожиток, у землю запав. Багатоокі почвари виринули, у місячних сутінках на Стьопу сунуть. Став Стьопа, й почвари стали. Рушив — і вони на нього. Насуваються клишоногі, хитаються під вагою, з боку на бік перевалюються, баньками блимають, заплющуючи-розплющуючи, одні заплющують, інші розплющують, ті самі розплющують і заплющують. Ляк пойняв Стьопу. Не місто це, а чортівня якась! Гуртожитку й сліду не видно. Нічого не видно. Крім
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівний світ, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.