Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

тим часом він десь високо наді мною взяв у іншого чоловіка липку стрічку й відірвав шматок завдовжки чверть метра. Відірвався він з непристойним звуком, наче шкіра, що відходить. Віддерши його зубами, чоловік сів біля мене навпочіпки та приклеїв мій правий зап’ясток стрічкою до підлоги в мене над головою. Я заборсався, як від електричного струму, і лише за мить йому вдалося знерухомити мою другу руку досить надовго, щоби повторити процес. З’явилося сильне бажання кричати, що мені не належало, і я його поборов. Безглуздо. Бережи сили.

Проти м’якої шкіри моїх ліктів підлога здавалася твердою та незручною. Я почув, як щось рипить, і повернув голову. Другий чоловік підтягував з боку камери пару стільців. Поки той, який мене побив, фіксував мої розсунуті ноги стрічкою, глядач сів на один з табуретів, витягнув пачку цигарок і витрусив цигарку. Широко мені всміхнувшись, узяв її до рота й потягнувся до паяльної лампи. Коли його товариш відступив, аби помилуватися своєю роботою, він запропонував пачку йому. Той відмовився. Курець знизав плечима, запалив паяльну лампу та схилив набік голову, щоб від неї прикурити.

— Ти розповіси нам, — сказав він, змахнувши цигаркою й війнувши димом у повітря наді мною, — усе, що знаєш про «Закритий простір Джеррі» та Елізабет Елліотт.

У тихій кімнаті зашипіла та неголосно захихотіла паяльна лампа. Крізь високе вікно лилося сонячне світло, що несло з собою ледь-ледь чутні звуки наповненого людьми міста.

Почали вони з моїх ніг.

Не припиняються, роздираючи мій слух, крики, такі високі та гучні, що я ніколи не думав, що їх може видавати людське горло. Моє поле зору помережане візерунками з червоних смуг.

Інненініненнініненнін…

Похитуючись, надходить Джиммі де Сото без «Сонцеструма», який притиснув до обличчя закривавлені руки. Крики долинають від його постаті, що йде й хитається, і я на мить майже готовий повірити, що гамір здіймає його сигналізація забруднення. Я рефлекторно перевіряю власний дозиметр на плечі, а тоді крізь муку підіймається напівзатонулий краєчок нерозбірливого слова, і я розумію, що це він.

Він стоїть майже прямо, залишаючись чіткою мішенню для снайперів навіть у хаосі бомбардування. Я швидко долаю відкритий простір і збиваю його з ніг, ховаючи під зруйнованою стіною. Перекочую його на спину, щоб побачити, що в нього з обличчям, а він не перестає кричати. Я силоміць відриваю його руки від обличчя, і на мене в темряві витріщається його роздерта ліва очниця. Залишки слизової оболонки ока я ще бачу в нього на пальцях.

— Джиммі, ДЖИММІ, якого хріна…

Крики не припиняють різати слух. Усі мої сили йдуть на те, щоб не дати йому видряпати друге, неушкоджене око, що перекочується в очниці. Коли до мене доходить, що відбувається, у мене холоне хребет.

Вірусне ураження.

Я перестаю кричати на Джиммі й реву вдалину.

— Санітаре! Санітаре! Пам’ять пошкоджено! Вірусне ураження!

А тоді я чую, як мої крики відлунюють туди-сюди на Інненінському плацдармі, і світ обвалюється.

За якийсь час тебе залишають самого, скрученого калачиком так, щоб не було видно ран. Так буває завжди. Це дає час на роздуми про те, що з тобою зробили, а ще важливіше — про те, чого поки що не зробили. Гарячкові фантазії про те, чого ще не відбулося, в їхніх руках є майже таким самим потужним знаряддям, як і саме розпечене залізо та клинки.

Коли ти чуєш, як вони повертаються, відлуння їхніх кроків викликає такий страх, що ти вибльовуєш зі шлунка останню жовч.

Уяви собі збільшене супутникове зображення міста на мозаїці в масштабі 1:10000. Воно займе більшу частину чималої внутрішньої стіни, тож добряче відступи. Про певні очевидні речі можна здогадатися з першого погляду. Ця забудова планова чи виросла сама собою, як реакція на зміни в попиті протягом століть? Воно укріплене чи коли-небудь було укріплене? Чи є тут прибережна смуга? Придивись, і можеш дізнатися більше. Де, швидше за все, розташовані основні магістралі, чи є там порт для МП-шатлів, чи є в цьому місті парки. Можливо, якщо ти — підготовлений картограф, тобі навіть вдасться сказати дещицю про переміщення місцевих мешканців. Де розташовані популярні райони міста, які там, швидше за все, проблеми з дорожнім рухом і чи страждало місто останнім часом від бомб або заворушень.

Але є те, про що ніколи не вийде здогадатися з цього зображення. Хоч скільки його збільшувати й наближати деталі, з нього не можна здогадатися, чи зростає там злочинність загалом або тільки коли місцеві мешканці лягають спати. Воно не може повідомити, чи планує тутешній мер знести старий квартал, чи корумпована тутешня поліція або які дива відбувалися останнім часом у номері п’ятдесят першому на Янгольській верфі. І те, що мозаїку можна розбити на клітинки, покрутити та знову зібрати деінде, ситуації не змінює. Дещо можна дізнатися, лише поїхавши до цього міста й поговоривши з його мешканцями.

Через зберігання цифрових людей допити не застаріли — просто повернулися основи цієї справи. Оцифрований розум — це лише миттєвий знімок. Окремі думки зафіксувати неможливо, так само, як неможливо зафіксувати на супутниковому зображенні окреме життя. Психохірург може виявити на моделі Елліса серйозні травми та висловити кілька простих здогадів щодо того, що треба робити, але рано чи пізно йому все одно доведеться згенерувати віртуальне середовище для консультації з пацієнтом, піти туди та провести її. Людям, що допитують, ще гірше: їхні вимоги набагато конкретніші.

Зате завдяки зберіганню ЦЛ стало можливо замордовувати людей до смерті, а тоді починати заново. У зв’язку з доступністю цього варіанту допити під гіпнозом і наркотиками вже давно втратили актуальність. Надто вже легко було забезпечити тим, для кого такі речі є професійним фактором ризику, необхідну хімічну чи психічну захисну обробку.

У відомій нам частині всесвіту не існує обробки, здатної підготувати людину до того, що їй випалять стопи. Або повиривають нігті.

Об її груди гаситимуть цигарки.

Їй у піхву вставлятимуть розпечену залізяку.

До болю. До приниження.

До шкоди.

Тренування психічної динаміки/цілісності.

Ввідний курс.

В умовах надзвичайного стресу психіка вдається до цікавих речей. Галюцинацій, виміщування, відступу. Тут, у Корпусі, ти навчишся використовувати їх усі, не як сліпі реакції на біду, а як прийоми у грі.

Розжарений метал занурюється у плоть, розсуваючи шкіру, як політен. Біль пожирає, але бачити, як це відбувається, ще гірше. Твій крик, колись здивований, уже встиг стати страхітливо знайомим твоїм вухам. Ти знаєш, що їх це не зупинить, та все ж кричиш, благаючи…

— Охриніти, яка гра. Еге