Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

Джиммі всміхається мені в обіймах смерті. Нас досі оточує Інненін, але це неможливо. Коли його забрали, він ще кричав. У реальності…

Його обличчя раптово змінюється, похмурніє.

— Не втягуй сюди реальність, там для тебе нічого немає. Залишайся відстороненим. Їй завдали якихось тілесних ушкоджень?

Я кривлюся.

— Її ноги. Вона не може ходити.

— Сучі діти, — спокійно промовляє він. — Чому би просто не сказати їм того, що вони хочуть знати?

— Ми не знаємо, що вони хочуть знати. Вони полюють на такого собі Райкера.

— Що це за хрін такий — Райкер?

— Не знаю.

Він знизує плечима.

— Тоді прохопися про Банкрофта. Чи ти досі вважаєш, що тобі заважає честь абощо?

— Здається, я вже прохопився. Вони не вірять. Це не те, що вони хочуть чути. Блін, та це срані аматори. М’ясники.

— Якщо без упину це кричати, рано чи пізно вони мають повірити.

— Блін, Джиммі, не в тому річ. Коли це скінчиться, буде байдуже, хто я такий: мені прострелять пам’ять, а тіло продадуть на запчастини.

— Еге ж, — Джиммі вставляє один палець у порожню очницю і розсіяно чухає загуслу кров у ній. — Розумію. Втім, в умовах конструкту треба якимось робом переходити до наступного екрана. Так?

В епоху існування Світу Гарлана, яку з типовим похмурим гумором прозвали Виселенням, партизанам квеллістських Чорних бригад хірургічним шляхом вживлювали по чверть кілограма вибухівки, яка запускалася ферментом і в потрібний момент спопеляла п’ятдесят квадратних метрів довкола себе та все, що на них було. Ця тактика мала сумнівний успіх. Відповідний фермент був пов’язаний з люттю, а обробка, потрібна для підготовки приладу для роботи, була посередньою. Сталася низка мимовільних детонацій.

Однак допитувати когось із Чорних бригад ніхто ніколи не погоджувався. Принаймні не погоджувався після першої допитаної. Її звали…

Ти думав, що зробити гірше вони вже не можуть, але тепер залізо всередині тебе, а вони дають йому мало-помалу нагріватися, залишаючи тобі час на роздуми про це. Твої благання нерозбірливі…

Як я вже казав…

Її звали Іфіґенія Дім, для друзів, ще не вирізаних силами Протекторату, — Іффі. Кажуть, її останні слова, коли вона була прив’язана до допитового столу на нижньому поверсі будинку 18 на бульварі Шімацу, були такими: «Бляха, досить!»

Від вибуху завалилася вся будівля.

«Бляха, досить!»

Я різко прокинувся; в мені ще лунали останні мої крики, а мої руки силкувалися прикрити згадані рани. Замість цього я знайшов молоду, неушкоджену плоть під свіжою постільною білизною, легеньке погойдування та плюскіт маленьких хвильок неподалік. Над головою в мене була похила дерев’яна стеля та ілюмінатор, крізь який лилося під низьким кутом сонячне світло. Я сів на вузькому ліжку, і з моїх грудей упало простирадло. Мідяні верхні опуклості були гладенькі й чисті від шрамів, а соски — цілісінькі.

Назад до початку.

Біля ліжка стояв простий дерев’яний стілець, на якому були охайно складені біла футболка та парусинові штани. На підлозі стояли мотузяні сандалі. У крихітній каюті не було більш нічого цікавого, крім ще одного ліжка, такого самого, як у мене, і з недбало відкинутими ковдрами, та дверей. Трохи грубувато, але головна думка була ясна. Я вліз у одяг і вийшов на сонячну палубу маленького рибальського судна.

— Ага, сплюха, — плеснула в долоні жінка, що сиділа на кормі човна, з моєю появою.

Вона була років на десять старша за мій поточний чохол, відзначалася темною строгою вродою й була вбрана в костюм, пошитий із того ж льону, що й мої штани. На її босих ногах були еспадрильї, а очі захищали сонячні окуляри з широкими скельцями. На колінах у неї був альбом для малювання, в якому темніло щось схоже на міський пейзаж. Я зупинився на місці, а вона відклала його й підвелася, щоб зі мною привітатися. Рухалася вона елегантно та впевнено. Я порівняно з нею почувався вайлом.

Я поглянув за борт, на блакитну воду.

— Що цього разу? — з напускною легковажністю спитав я. — Згодуєте мене акулам?

Вона засміялася, показуючи бездоганні зуби.

— Ні, на цьому етапі це було б безглуздо. Я хочу одного — поговорити.

Я, розслабивши кінцівки, пильно подивився на неї.

— Тоді говори.

— Чудово, — жінка граційно сіла назад на корму. — Ти встряв у справи, які тебе явно не стосуються, і в результаті постраждав. Гадаю, я прагну того ж, що й ти. А саме — уникнути подальшої неприязні.

— А я прагну побачити твою смерть.

Легка усмішка.

— Так, я в цьому не сумніваюся. Навіть віртуальна смерть, певно, була б дуже втішною. Тому дозволь мені зараз відзначити, що до деталей цього конструкту входить володіння шотоканом — п’ятий дан.

Вона простягнула руку, показуючи мені мозолі на кісточках пальців. Я знизав плечима.

— Ба більше, ми завжди можемо зробити все, як раніше.

Вона показала кудись за воду, і я, простеживши за її рукою, побачив на обрії місто, яке вона малювала. Примружившись проти відбитого сонячного світла, я розгледів мінарети. Дешева психологія цього прийому мало не викликала в мене усмішку. Човен. Море. Втеча. Ці хлопці купили собі готові програми.

— Я не хочу як раніше, — чесно сказав я.

— Добре. Тоді скажи нам, хто ти.

Я постарався не виказати обличчям здивування. Прокинулася підготовка агента під глибоким прикриттям і давай відбріхуватися.

— Я думав, що вже сказав.

— Твої слова дещо заплутані, а ще ти закінчив допит, зупинивши собі серце. Ти — не Айрін Елліотт, це вже очевидно. Виглядає на те, що ти не Еліас Райкер — хіба, може, він пройшов ґрунтовну перепідготовку. Ти стверджуєш, що пов’язаний з Лоренсом Банкрофтом, а ще кажеш, що ти з іншої планети і належиш до Корпусу посланців. Ми такого не очікували.

— Не сумніваюся, — пробурмотів я.

— Ми не бажаємо встрявати у справи, які нас не обходять.

— Ви вже в них встряли. Ви викрали й піддали тортурам посланця. Ви хоч уявляєте, що вам за це влаштує Корпус? Він вас вистежить і знищить ваші пам’яті за допомогою ЕМІ. Вас усіх. А потім — ваших рідних, потім — ваших ділових партнерів, потім — їхніх рідних, а потім — усіх інших, хто стане в них на шляху. Коли вони закінчать, про вас навіть не пам’ятатимуть. Неможливо знущатися з Корпусу й потім писати про це пісні. Вас винищать.

Це був колосальний блеф. Ми з Корпусом не розмовляли вже принаймні десятиліття мого суб’єктивного життя та понад півстоліття об’єктивного часу. Але в усьому Протектораті посланці були загрозою, про яку можна було нагадати будь-кому аж до планетарного президента