Читати книгу - "У черзі за святою водою"

Письменники їхали з усього світу — від Філіппін до Норвегії, від Ірландії до Нігерії. А чого б не їхати, як за все заплачено? Вимагається тільки хоч якось володіти англійською, брати участь у численних письменницьких акціях і прийняттях, а також ходити на екскурсії по місцях улюблених прогулянок Поля Енгла та Хуалінг — остання, до речі, ще жива, принаймні, була такою в 2011 році.

Чим IWP відрізняється від інших письменницьких притулків, яких по світу повно? Особливо їх багато в Німеччині, тих будинків творчості, де письменникам надаються окрема кімната і пристойна стипендія, на яку гості зі Східної Європи примудряються не лише добре поїсти протягом свого перебування, а ще й привезти гроші додому на ремонт квартири або на купівлю ненового автомобіля. І IWP також надає запрошеним письменникам щось подібне, але можливості писати майже не дає. Зате весь час влаштовує для письменників творчі вечори, куди приходять всі освічені айовіани, численні прийняття, зустрічі з нобелівськими лауреатами, які їдуть до Айови як на прощу, поїздки по кукурудзяних полях на тракторі, відвідини свинарників. І взагалі, це унікальна програма для письменників, яка не має світових аналогів!

Хоча без грошей ніякої путньої програми в життя не проведеш, та основне багатство будь-якої програми — не гроші, а люди, які в ній брали участь. Хто складає золотий фонд IWP? Це румунка Ана Баландіана, турок Орхан Памук, Славенка Дракуліч та Дубравка Угрешич із колишньої Югославії, арабо-ізраїльтянин Антон Шаммаз, ірландець Себастьєн Барі, поляк Антоніо Лібера, росіяни Едуард Родзинський та Віктор Пєлєвін. До речі, росіян та інших з СРСР на програму до «перебудови» не запрошували, не хотіли контактів із КДБ, хоча письменниками з країн так званої «народної демократії» не гребували. Болгари, поляки та інші угорці в програмі не переводилися. У 1969 році вже мав на руках авіаквиток до Айови молодий чеський письменник Вацлав Гавел. Але не долетів, бо сів. Коли по багатьох роках він склав повноваження Президента Чехії, програма привітала його з тим, що він уже більше не політик, а знову письменник.

А з СРСР першим 1986 року приїхав дитячий письменник, відомий перекладач Вінні Пуха Борис Заходер. У 1990 завітала Юнна Моріц. Її, російськомовну єврейку, до речі, сприйняли в Айові за українку, бо вона багато розповідала про Київ. Потім їхали інші росіяни — були на програмі майже кожен рік. У 1991 році був міністр культури Вірменії Бер Зейтунцян. Були люди від Литви і Латвії. Від України у 1993 році був відомий драматург Ярослав Стельмах.

Не буду казати про всю Америку, а в університетському місті Айова-сіті письменників і шанують, і люблять. Варто десь з’явитися з фірмовою торбоюIWP, відразу гарантовано підвищену увагу. «Ви — дуже знамениті у своїй країні, якщо ви тут», — шанобливо тиснуть руки письменникам світу прості айовіани. І як це так вийшло, що амбітні українські письменники у своїх мандрах за світовою славою не заїхали до цього благословенного краю? Який був би багатющий додатковий матеріал вішати локшину на вуха простим українцям!

Метафора співчуття

Я не належу до загалу яскравих ораторів, які привертають увагу своїми публічними промовами. То ціннішою є пам’ять про нечисленні виступи, коли приходив несподіваний успіх. Чи не найбільший успіх мала моя невеличка доповідь на конференції «Емпатія в мистецтві й повсякденні» в Університеті штату Айова. Тема моєї доповіді була Переклад шекспірівських сонетів у сталінських таборах як метафора емпатії. Я хотіла в рамках відведеного часу трохи сказати про таку невідому для тої аудиторії екстремальну практику, як український художній переклад у часи, коли тоталітаризм у СРСР сягав найжорстокішої своєї форми. Щоби підійти до цієї теми, треба було сказати спершу і про російський літературний переклад у ті самі часи, бо загалом про радянську школу перекладу щасні американські інтелектуали, які перекладають поезію буквально, не переймаючись відсутністю поетичного ефекту в перекладній версії, нічого не знали. Але знати напевне хотіли. Бо ж зворотний зв’язок виник миттєво. Коли говориш для необізнаних, мимоволі постмодерна іронія відступає, виникають і пафос, і романтизм і в того, хто говорить, і в тих, хто слухає, а потім ставить питання, бере участь в обговоренні. Доповідь було виголошено англійською, подаю тут її переклад.

Російський перекладач із багатьох мов Михаїл Лозинський працював над перекладом дантового «Раю» в темній вогкій кімнаті, яку освітлювала керосинова лампа. Стіни вкривала паморозь, і кімната була суміжною з кімнатами, в яких жили чужі люди, і вони ходили біля письмового столу перекладача. Це було 1943 року в Єлабузі, місті, яке здобуло сумну світову славу, бо в ньому заподіяла собі смерть Марина Цвєтаєва. То був холодний голодний час, і переклад «Раю», створений Лозинським, уважається на сьогодні неперевершеним. У ті часи Лозинський був на межі відчаю, але він вижив, пережив лихоліття та переклав іще багато великих книг.

Але порівняно з іншими перекладачами тих часів умови, в яких працював Лозинський, були мало не райськими. Татьяна Гнедич провела багато років самотнього ув’язнення у сталінській в’язниці. А що таке була в’язниця і ті часи? Це не тільки кепська їжа, блощиці та блохи, а й кепське освітлення, миші та щури. І, що є ще трагічнішим для людини інтелектуальної праці, так це відсутність можливості писати. І за таких умов ця жінка примудрилася перекласти «Дон Жуана» Байрона. У неї не було ні паперу, ні ручки, ні словників, тільки текст оригіналу, який вона знала напам’ять, і здатність виживати. І вона переклала цю велику поему, не записуючи строф на папір, тримаючи їх у пам’яті.

Знаменитий російський літературний критик Єфим Еткінд, який емігрував із СРСР на початку 60-х років, багато писав про специфіку радянської школи перекладу. Російські Данте, Шекспір, Ґете та інші великі автори відтворюють не лише глибокі думки оригіналу, а й так само його ритм, риму, просодію. Еткінд наголошував, що висока якість російських перекладів парадоксальним чином міститься в тоталітарній системі російської культури. Літератори, не маючи змоги висловити себе як оригінальні автори, так багато вкладають у переклади великих авторів, стаючи навіть не перекладачами, а співавторами своїх великих колег.

А історія українського перекладу була ще трагічнішою, ніж історія російського. Бо і українська мова, і українська культура в цілому перебували у ще більш загроженій ситуації, ніж російська. Та історія