Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Це сказано для мене.

І удар своєї цілі досягає.

Судомне панічне зітхання ледве вдається стримати. Від страху все в мені застигає й обривається десь глибоко всередині.

Будь-яка? І я? Але... як же... вони ж...

− Тоді вам і турбуватися нема про що, − цинічно хмикає А-атон. − Залиште територію Тан-Гереїш. Нам спостерігачі не потрібні.

Він не заперечує.

Мене хочуть принести в жертву? І щоб я добровільно пішла на це? А я… я присягнулася, що так і зроблю, якщо рі-одо звелить. Життям Соні заприсяглася. І… мушу тепер…

Тіло починає бити дрібним дрожем, коли я повною мірою усвідомлюю, що можу не вижити в цьому колі. Що можу вмерти… вже сьогодні… і нічого більше не буде. Мене не буде.

До цієї миті я боялася свого першого разу. Боялася того, що мною володітимуть одразу двоє великих чоловіків. Але... боятися, виявляється, треба було іншого.

Може, саме тому мені нічого й не розповідали, нічого не вчили, окрім як приймати їхні пестощі та дотики? Навіщо гаяти час на навчання для одноразового метелика, який згорить у їхніх руках? Помре, щоб вони могли прийти до влади.

Вони сказали, що я стану матір'ю їхніх дітей.

І це навіть не буде брехнею. Адже не обіцяли. Сказали тільки: «Якщо витримаю»… А я витримаю? Виходить, що ні.

Може, мене дурну тендітну землянку просто заспокоювали так, щоб не істерила й охоче на заклання йшла. Пообіцяли майбутнє. А я й повелася.

Руки нага навколо мене стискаються сильніше. Навряд чи втішаючи. Швидше, приводячи до тями.

– А та, кого зараз тримає ваш вірний на-агар, знає, на що йде? − проникливо цікавиться червоноволосий жрець. − Вона тут добровільно? Адже наслідні принци не стануть опускатися до примусу? Абсолют не потерпить насильства у колі.

І відчувається тепер у його голосі та сила, яка можлива лише тоді, коли питати мають право.

− Наша істина се-авін прийшла з нами добровільно, жрець, − твердо і впевнено відповідає рі-одо.

− А що ж тоді не сама йде? Я хочу бачити, що закон дотриманий, – отруйно посміхається Сетору. − По праву Слуги Абсолюта вимагаю доказів.

Здається, він сподівається, що я відмовлюся і втечу. Що зраджу близнюків. Швидше навіть упевнений у цьому.

Збрешу, якщо скажу, що мені не хочеться. Що я не уявляю зараз, як стрімголов несуся звідси якомога далі. Але я цього не зроблю.

Куди мені тікати?

І ще…

Навіть якщо переступити через почуття власної гідності, порушивши своє слово, є ще Соня. Рі-одо будь-якої миті може віддати своїм воякам зовсім інший наказ.

Я заприсяглася. Заплатила свою ціну. Тоді, коли мої власні життя та відданість були єдиним, що я могла запропонувати. Рі-одо виконав мою умову. Зробив навіть більше, ніж я розраховувала. А ось тепер прийшла і моя черга. Все що було до, точно не рахується.

– По праву майбутніх намісників Абсолюта вимагаємо прибрати своїх джа-арів із території Тан-Гереїш. І рії Танатріс тут теж нема чого робити, − відповідає на випад жерця А-атон. – Тоді й поговоримо про докази.

І відчувається у його голосі задоволеність. Мабуть, вимогу жерця він порахував за прийнятну. Зрештою той цією вимогою дав зрозуміти, що відступить, якщо закон дотриманий. Якщо я покажу свою добровільну згоду.

Сетору це вдоволення супротивника теж зауважує. Як і люта від злості Танатріс. І от вони вже задоволеними точно не виглядають.

Але відступити жрець не намагається. Повертає голову до сестри.

− Танатріс, − кидає сухо.

І та, скрипнувши зубами, підіймає високо голову. Обдаровує моїх господарів ненависним поглядом.

− Ви пошкодуєте, − холодно цідить. І, відвернувшись, гордо йде до їхніх шатлів.