Читати книгу - "Завоюй мене, Стефанія Лін"

— Лякаю тебе? — питає.

Дивуюся. Не цього очікувала. Хіба його цікавить чи лякає когось? Навпаки ж, подобається. Данте робить усе, щоб навести жаху на всіх, хто оточує. Варто пригадати накази, які виконуються за мить, інтер'єр офісу, ідеальність виконання будь-чого, що він вимагає. Та навіть машина… Монстр на колесах, не авто. 

Не відповідаю. Стенаю плечима. Як відповісти на питання людині, від якої залежить частина мого життя? Як не крути, а я працюю на нього. Принаймні, до початку наступної осені. 

— Ти знаєш, що мій брат винен у твоїй аварії? — сухе питання. Наждачкою по мені пробігається. По душі й серцю. 

— Чому? — пискаю. Ненавиджу себе таку поруч з ним. 

— Він взяв квадроцикл, який не встигли перевірити після попереднього катання. Без дозволу. 

Марк в очі дивиться. Очікує реакції. А я… я не знаю, що маю казати чи робити. Сердитися? Який сенс? Впевнена, Маріан хотів тільки кращого. Сумніваюся, що у планах було моє вбивство. 

— Я не…  Ви ж знову кажете це не просто так? Як з поцілунком? Усе, лише б між нами з вашим братом нічого не було? — різкіше, ніж хотіла, лунає. 

Данте вигинає темні брови. Насміхається. Кутики його губ смикаються, адамове яблуко теж. Чорна сорочка заправлена у чорні штани натягується на могутньому тілі. М'язи під нею напружені, готові до усього. 

— Усе. 

— Я ж пояснила, не полюю за вашими статками, якщо це бентежить. Не розумію чому… Не виправдовуйте усе голодом! Нічого конкретного ви не назвали, аби я прийняла це за причину! Справжню! Уламки, все решта…просто слова! 

Дивуюся сама собі. Нарешті, моя внутрішня мишка ховається. Назовні виходить дівчина, котра готова захищати своє за будь-яку ціну, як було з книгами, як колись у школі. 

Данте зітхає. Не нервово чи зле, не роздратовано, швидше, наче мати, котра пояснює дитині чому не можна брати щось гаряче у руки, але дитя ніяк не зрозуміє, попри численні опіки все одно лізе. 

— Як себе почуваєш? — тему змінює надто швидко. 

— Досить…непогано. 

— Добре. Скоро тебе випишуть. Матимеш тиждень лікарняного. Згодом на роботу. 

Розвертається. На спину чоловіка дивлюся. Широкі плечі, сила у кожному русі, чому ж він такий крижаний? Гірший за найлютіший холод. Байдужий. Беземоційний. Не людина, справжній робот. 

— Пане Данте, — прикушую губи, коли він зупиняється, але пізно. — Ви оплачуєте лікування? 

— Кожний виїзд страхується. Звісно. — кидає спокійно. 

— Дякую. 

Нічого не відповідає. Йде. Минає буквально хвилина в палату влітає Настя. Завалює питаннями. Здається, я навіть відповідаю на них, хоча повністю поринаю у роздуми. Марк Данте чудово вміє вибивати мене з нормального стану. Поруч з ним я на ножах. Необережний рух і ти глибоко ранена.