Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

Я дивився на екран і сатанів від Дариної самовпевненої пози і мовчанки у відповідь.  На біса тут? Мала б вже допетрати, що не чекаю. Як повертався, ще мріяв про щось, та день за днем не кращало. І яка вийде та романтика, якщо хочеш жінку своєю зробити, а сам весь час знеболювальним закидаєшся і руками опори шукаєш, наче та дурна лялька-неваляйка? Тягнув час, ставало ще гірше, а потім прийняв рішння - годі, на треба їй такого "подарунку". Думав, що відпустив, та натяки і Дара не сумісні, схоже.  Вона вже і гопки поскакала, і доріжку протоптала, а все ще чекає чогось, в своєму дурнувастому полосатому шарфі. Швиронув планшет подалі, ухопив ліктьову милицю і пошкандибав у кабінет, тримаючись іншою рукою за стіну. Незваних гостей відтепер не люблю, хай це нарешті зрозуміє і піде. Сів перед ноутом, кволо клавіатурою покняпав - ніфіга не вийде. Пішов назад. Вперта! Хіба міг її не пустити? Всілася, зібгалась вся, лихоманить вже мабуть, а у свого шарфа грифіндорівського ще більше закрутилась і вперто чекає. 

– Йосип драний, шоб тобі… - вилаявся, розблокував хвіртку і двері.

Бачу, споглядає недовірливо. Та довго не вагалась – он вже в передпокої чутно її ходу. На диван сперся, чекаю гостю. Дара стала на порозі, на мого майже лисого жбана і зарослу мордяку втупилась, усміхнулась.

– Що не пізнаєш? – глумливо вимовив. - То я.

– Та впізнала, хоч і поінакшав.

– І як виглядаю?

– Аеродинамічно, - іронізувала Дара. – Місцями.

– Так і хотів. Легше повороти візком проходити.

– Ти ж ним вже не користуєшся?

– Схоже, скоро знову почну.

Сподівався, на вихід розвернулась, та пішла чоботи з курткою скинула.

– Слухай, я тебе на морозі кинути не міг, та і у гості не запрошував. Чого тобі?

Вона проігнорувала мої слова і тон, пішла мені на зустріч та проходячи повз, призупинилась, втягнула біля мого плеча повітря носом і з впізнаваною інтонацією, імітуючи один відомий відео-прикол проспівала:

– А па-а-а-ахне як!

І пішла до кухні.

– Дара, я тебе ще раз питаю, що ти тут робиш?

– А ти що? – донісся до мене її голос. – У тебе і пралка і посудомийка несправні?

– А тобі яке діло?

– Отака  я  дівка настирлива, ніяк  відчепитись  не можу,  спробуй  ще  один  раз  це  пережити, - відповіла вона грюкаючи посудом.

– Дара, по-людськи прошу, іди звідси.

– А то шо, силою випхаєш? -  ні граму не злякавшись запитала вона і стала навпроти.

І, чорт забирай, я цього хотів. Вона скептично озирала мене з ніг до голови, а я глибоко дихав і гнав дурні думки. Ні, в жодному разі того не зроблю. Та і як це в мене вийде?! і сам собі нормально ради дати досі  не можу.

– Правильно, дихай глибоко. Присядь поки, - сказала і пішла коридором.

Почув дзенькіт скла та її невдоволене бурмотіння. Повернулась до кухні несучи в руках брудні склянки.

– Ти наче писав, що вже в кімнату на другому перебрався? – Дара уважно на мене глянула, махнула рукою  у відповідь на мою мовчанку і пішла сходами вгору. - Нічого, за запахом знайду.

Я важко плюхнувся на диван, сперся ліктями на коліна і розглядав підлогу, слухаючи як у моєму будинку рейдер хазяйнує. Зірвався з місця, ледь не перекинувшись, пішов в кабінет, замкнувся зсередини, потягнувся до пляшки – бляха, стаканів нема. Ну, а мені і без них нормально. Чую – вниз тупоче. Ковток зробив, вдавився. Мабуть злобою своєю захлинувся. І шо тепер із цим робити?  

– Вадим, іди в душ, - крикнула Дара, а вдавився в друге, та інші – як в суху землю пішли.

Я цього не втримаю, навушниками себе він неї затулив, на диван влігся – може вирубить, як не слухати. Прокинувся під вечір, схоже. У сурлі мов коти понасцикали, в голові дзвінниця прочан на свято скликає. Хитавицею тихо до кухні прогулявся, тільки хотів зрадіти – голос за спиною почув:

– Їжа на плиті, посуд і речі чисті. Банні процедури сам проведеш, постіль свіжу застелила. І давай одразу домовимось - Андрія Максимовича треба повернути.

– Кого? – отупіло перепитав розвертаючись до сестри Ретчед.

– Якудзу. Масажиста.

– Навіщо?

– Для не еротичного масажу.

Вона з мене відверто глузувала та зараз я гострого язика не мав, лише шершавого і неповороткого.

– То що, можу поговорити з Максимовичем? - не відлипала Дара.

– Говори скільки хочеш.

– Чудово, бувай, - швидко вдяглась і пішла.

Не вірячи своєму щастю поплентався нагору, в душ забрався, тверезіючи під крижаною водою і без сил на ліжко впав. Може, як перестане нудити поїм. Потім. А на свіжому таки краще. Спати хочеться…

Вранці озвався якудза, домовились на вечір. День мені Дара передишки дала, а наступного ранку знов в камеру заглядала. Пустив одразу – небо засипало снігом.