Читати книгу - "Володарка останньої фортеці, Анна Ліє Кейн"

Асгейр вирушив оглядати решту будівель. Спочатку я хотіла особисто показати йому вежу з годинником, але після інциденту в саду мені було страшно перетинатися з маршалом. Тому цей обов'язок ліг на плечі Бертолдо. Винахідник запевнив, що зможе оформити все у найкращому вигляді. Але все ж таки черв'ячок сумнівів гриз мене зсередини. Чи витримає Даріо? Чи не видасть себе якоюсь дурістю?

Назаріо вийшов з кабінету герцога, щоб зайти до свого і забрати з архіву зразки документів.

Я сиділа, розбираючи дрібний почерк управителя Нуви й робила позначки на аркуші паперу. Поряд лежала карта Валуа. Чоловік писав про спалах хвороби у місті. 

Двері рипнули швидше ніж я очікувала.

- Мене турбує ось цей цвинтар, Назаріо. Він прямо над річкою. Адже вони беруть звідти воду...

Кабінет наповнив мірний стукіт каблуків. Я замовкла і підвела голову.

Меріт Хаген оглядала приміщення з помітною гидливістю. Її тонкі брови зігнулися до перенісся, а губи дивилися куточками вниз. Я повільно підвелася з місця, схиливши голову:

- Рада вітати вас, світла леді. Чим зобов'язана вашому візиту?

- Не скажу, що це взаємно, герцогиня Валуа, - мій титул жінка буквально виплюнула. Я покірно дивилася на неї. - Попрошу вас дещо пояснити. Що ви запропонували лорду Асгейру Гунару за те, щоб він залишив вам життя і титул?

- Ви хочете запропонувати йому те саме в обмін на весілля з вашою дочкою? - я відчула, як закипаю. Ця жінка, здаєтьмя, мала здатність майстерно виводити навколишніх із себе. Навіть моє виховання давало тріщину у присутності леді Хаген.

- Ви хамко, леді Резеда-Сандро, - обурено промовила жінка, зупиняючись навпроти мене і схрещуючи руки на грудях. - Мені здавалося, що ольдовійські жінки повинні поводитися по-іншому.

- Напевно, на мене погано впливає спілкування з мілаїрською аристократією, - вже сміливіше посміхнулася я, хоча голос все ще був зрадливо хрипким, і говорила я не голосно. Все ж таки суперечити старшим знатним жінкам мене ніколи не вчили, як і відстоювати свої особисті кордони. Але я вже твердо вирішила для себе, якщо я зуміла вибити собі зізнання у самого Білого Кату, то якась Меріт Хаген на моїх землях мені точно не вказуватиме. Вомон-ле-Тіссен відтепер мій дім, і бажану свободу я нікому не віддам.

- Повернімося до нашого питання, - раптом спритно змінила тактику леді. Голос її став солодощавим, погляд масляним. Вона провела пальчиком по краю столу, наче перевіряла наскільки брудно в кабінеті. - Що ви запропонували лорду Асгейру? Проводити ночі у його покоях?

Я пирхнула і відвернулася:

- Дурне припущення.

- Чому ж? Ви гарна, юна і... недоторкана, якщо вірити чуткам, що ходять по всьому Валуа. У вас в Ольдовії це само собою зрозуміло, але в Мілаїрі звичаї вільніші. Тому часто наших чоловіків цікавлять саме такі, як ви.

Я насилу зберігала спокійний вираз обличчя. Перед собою в цей момент як наяву я бачила обличчя Асгейра, який з цікавістю заглядав мені у вічі. З цікавістю хижака, який вийшов на полювання.

- Чоловіки люблять брати силою таких ось неприступних дівчаток, як ви, - із глузуванням продовжувала жінка. - Подарує вам бастарда, а потім поїде та забуде про ваше існування. В кращому випадку. А в гіршому, пограє у великодушного полководця, скористається вами, а потім... позбудеться. У лорда є наречена, якщо ви не помітили. А за вас навіть ніхто не заступиться.

Від досади захотілося закричати та вигнати Меріт Хаген з кабінету, а краще взагалі виставити за ворота Вомон-ле-Тіссен. Так, їхні жінки не боялися перевірки цноти жерцями перед заручинами, не боялися потрапити в будинок терпимості після смерті чоловіка на війні, не боялися прямо дивитися в очі чоловікам... Можливо, тепер, під керуванням Мілаїри, цього перестануть боятися й ольдовійки?

Я придушила напад гніву й обернулася до невдалої тещі третього принца Мілаїри:

- Не думаю, що я така вже бажана для людини, яка завоювала всю Ольдовію. Гарних жінок тут багато, він міг узяти будь-яку. Я вважаю, що я просто не встигла... - я задумалася, намагаючись перекласти на мілаїрську мовний зворот "підкласти свиню". Від ідеї, що спала на думку, я тільки посміхнулася куточками губ і продовжила: - Підкласти шиха лорду Асгейру.

По тій гримасі, що спотворила обличчя жінки, я зрозуміла, що потрапила в саму суть. Не знаю як посварилися колишні наречений та наречена, але історія ця була явно не чиста, і не останню роль у ній зіграла матінка Інгрід.

- Та як ти...

Продовжити Меріт Хаген не змогла. Нашу милу розмову перервали крики із двору:

- Лікаря! Швидше! Лорда поранено!

Ми одночасно кинулися до вікон, але передній двір з кабінету не було видно. Тоді Меріт помчала в коридор, мало не зіткнувшись у дверному отворі з Назаріо, що повернувся. Він провів жінку здивованим поглядом. Я ж завмерла біля вікна, обернувшись до констебля і притиснувши руку до грудей.

- Леді Сандро?

- Хто зараз кричав? Мені здалося, що я впізнала голос Фолкора. Невже поранено Асгейра? - Прошепотіла я, з жахом дивлячись на чоловіка. Він глянув у бік вікон. Шум зовні не вщухав. До мого слуху долинув істеричний жіночий вигук.

"А леді Меріт швидко бігає" - відмітила відчужено.

- Інших лордів у Вомон-ле-Тіссен зараз немає, - озвучив відому всім істину Бруно. - Нам слід спуститися вниз?

- Так, - я рішуче підібрала спідниці та вирушила до коридору.

- Не боїтеся, що пані Хаген вас заклюють?

- З цими курками я якось впораюся, - відмахнулася я. З кожним кроком мене все більше наповнювало занепокоєння. Хто поранив Асгейра? Чи не смертельна рана? Чи не вбив сам маршал когось із мешканців? Чи не захоче він спалити весь Вомон-ле-Тіссен, щоб помститися...

І я несвідомо все прискорювала крок.

Коли я майже вибігла до холу, то мало не спіткнулася. Білого Кату підтримував Фолкор Нілуа. Сам Асгейр був одягнений у білу сорочку і такі ж штани, його сніжно-біле волосся спадало на плечі. Через відкриті двері в хол проникало сонячне проміння, підсвічуючи фігуру чоловіка. І тільки одна темна пляма була на його фігурі. Крізь пальці лівої руки з боку по тканині сорочки на штани стікала темно-червона кров.