Читати книгу - "Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем"

Ні, все-таки у ролі дурненької є власні переваги. Принаймні, запитувати можна все, що захочеться, і геть не треба боятись наслідків. Ось і зараз я розгублено заморгала, дивлячись на Олену Володимирівну, а викликала в неї лише повну замилування посмішку, а не бажання, наприклад, вдавити мене ось тим рушником, що висів поруч на гачку.

- Ви мене вибачте, як раптом що! – охнула я. – Я можу ляпнути…

- Моя Оля, - вліз в розмову Котовський, - дуже сором'язлива дівчина. Вона чудовий спеціаліст в своїй галузі, але, в силу відсутності досвіду стосунків, боюсь, правда може сказати щось не те. Правда ж, люба?

- Так! – щиро посміхнулась я. – Я ніколи ні з чиїми батьками не знайомилась. Ну, не рахуючи батьків Ксюші… - прозвучало дивно, і довелось пояснити:  - Це дівчина, з якою я разом знімаю квартиру. Виходить, сусідка? Її батьки приїжджали до нас у гості, і…

Я замовкла, чесно вважаючи, що і так розляпала вже досить багато подробиць свого особистого життя. Достатньо, щоб Олені Володимирівні вистачило для того, щоб скласти про мене якусь думку. Можливо, не надто позитивну, але то вже десята справа. Тут головне свого досягти.

- Сучасна молодь, - кашлянувши, почала Котовська – хоча, звідки мені знати, може в неї інше прізвище? – поводить себе куди більш розпущено, ніж було прийнято в мій час…

- Батьки виховали мене дуже суворо, - впевнено промовила я. – Мама і бабуся, наприклад, з самого дитинства говорили, що дівчина в першу чергу повинна думати. Про своє здоров'я, про своє щастя на наслідки, до яких можуть привести, - долоня Данила під столом вляглась мені на коліно і поповзла вище, - необдумані вчинки.

Я відсунулась від нього на кілька сантиметрів, розриваючи контакт. Котовський, продовжуючи робити вигляд, наче його більше цікавить чай в чашці, повернув долоню на колишнє місце.

- На жаль, - відізвалась Олена Володимирівна, - але скільки б я своїй доньці не казала про те, які ризики можуть бути у… певного роду стосунків, вона відповідала, що знає про те куди краще за мене. І що знає, що з цим робити.

Ще б вона не знала, вона лікар-венеролог!

- І сучасні методи захисту…

- Знаєте, - вирішила я використати свій коронний аргумент, що запам'ятала ще від матері. – Найкращим захистом в молодому віці є утримання… Данечка зі мною абсолютно згоден. Правда, Данечко?

Судячи з того, що долоня Данечки доповзла вже до середини стегна, до згоди йому було, як до неба рачки, але під уважним материнським поглядом, повним радості і надії, йому довелось ласкаво посміхнутись і нарешті прибрати руку.

- Так, Олю, - протягнув він. – Ти, без сумніву, права.

- Тому, - продовжила я, - ми вирішили почекати з тим до весілля. І… Мені незручно вас напружувати, але мені було б комфортніше пожити в окремій кімнаті. Можна геть малесенькій! Я не потребую ліжка королівського розміру.

- Але це неможливо, - зітхнула Олена Володимирівна. – Всі кімнати в будинку зайняті.

Я ледь стримала сміх за тихим покашлюванням.

- Геть усі? – довелось питати якнайспокійніше.

Навіть Котовський, що не дуже бажав, щоб нас розселили, дивився на матір широко розкритими очима і досить розгнівано поцікавився:

- То ж бо як – зайняті всі кімнати? В величезному трьохповерховому будинку?

- Ну, - Олена Володимирівна втупила погляд у підлогу. – Розумієш… Діти стають старшими, тому в нас тепер дві дитячі кімнати…

- Ніяких претензій до дітей я не маю. Навіть якби у нас було вже три дитячі кімнати! – покачав головою Котовський. – Але, наскільки я розумію, зовсім не діти займають основне місце в будинку. Ви з татом посварились?

- Ну що ти! – вигукнула Олена Володимирівна. – Ні-ні. Це Даня і Вася вирішили, що їм краще певний час поспати в окремих кімнатах. Але я ж не можу покласти Оленьку чи тебе біля Васі, ну чесне слово!

- А друга гостьова кімната? – поцікавився Котовський.

- Сьогодні ввечері, - щоки Олени Володимирівни трохи порозовішали, вона явно засоромилась, - до нас приїдуть гості… Тому хотіли лишити кімнату вільною…

Данило посміхнувся.

- Ну що ж, Олю, доведеться тобі трошки потерпіти мою компанію.

- Нічого страшного! – замахала руками Олена Володимирівна. – Олечко, я щось придумаю! Обов'язково придумаю! А що… У мене є чудова ідея, - вона поглянула на Данила. – Звичайно, то не окрема кімната, але хоча б в одному ліжкові спати не доведеться. Даню, я негайно зателефоную твоєму батькові. У нас в гаражі лишилась розкладачка!