Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

— А в цьому є якийсь інший сенс?

Вона хмуриться. Я теж. Ми змучені і шо далі то більше змученіші і пробуємо не думати про то шо ми бачили у Дальньому Куті і ми йшли і бігли таке враженя шо вже півночі і дотепер не вийшли до річки. Я починаю боятися шо ми реально звернули не туда і з цим вже нічого не зробиш бо взад дороги нема.

— Назад дороги немає, — я чую, як Віола задихано каже це ззаду мене.

Я здивовано обертаюся до неї.

— Ти два рази неправа, — кажу я. — Поперше, відтого шо ти постійно читаєш люцький шум, ніхто не зрадіє.

Вона схрещує руки і росправляє плечі.

— А по-друге?

— А подруге я говорю як собі хочу.

— Так, — каже Віола. — З цим я не сперечаюся.

Мій Шум починає трохи гучнішати, і я глибоко вдихаю, але тоді вона каже: «Цссс», а її очі блищать у місячному світлі, коли вона дивиться на мене. Звуки води.

— Річка! — гавкає Манчі.

Ми йдемо вниз по дорозі, за поворот, униз по схилу і ще за один поворот, і онде річка, ширша, рівніша, спокійніша і повільніша, ніж коли ми бачили її останній раз, але така сама мокра. Ми нічого не кажемо, просто стаєм на коліна на камені на березі і п’ємо, Манчі заходить в неї аж по пузо і тоді починає пити.

Віола біля мене, коли я сьорбаю воду, знову її тишина. Ну, це працює в дві сторони. Як би чисто вона не чула мій Шум, принаймі тут, коли немає галасу інших чи Шуму поселеня, тута є її тишина, голосна як ревіння, вона накочує на мене як найбільший на світі смуток, ніби я хочу взяти її і притулитися до неї і просто назавжди зникнути у ніщо.

Яким би це зараз було полегшеням. Яким благословеним полегшеням.

— Знаєш, я не можу тебе не чути, — каже вона, встаючи і відкриваючи торбу. — Коли тут тихо і нас лише двоє.

— А я не можу тебе не нечути, — кажу я. — Шо б це не було, — я підсвистую Манчі. — Виходь з води. Можуть бути змії.

Він опускає свою гузицю під воду, совається там туда-сюда, аж поки пов’язка не злазить і не пливе геть. Тоді він вискакує і відразуж починає лизати свій хвіст.

— Дай подивлюся, — кажу я. Він гавкає «Тодде», ніби погоджується, але коли я підхожу до нього то він загортає хвоста собі під живіт так далеко як лише дозволяє довжина. Я обережно його відгортаю, а Манчі постійно мурмоче до себе «Хвіст, хвіст».

— Ішобтисобідумала, — кажу я. — Вони таки працюють на собаках.

Віола дістала два диски зі свої торби. Вона втискає в них свої пальці і ті диски розростаються до пляшок для води. Вона стає на коліна біля річки, наповнює обидві і передає одну мені.

— Дякую, — кажу я але практично не дивлюся на неї.

Вона витирає свою пляшку. Ми секунду стоїмо на березі ріки, а вона кладе свою воду назад до торби, і вона тиха, але я вже знаю, шо вона так тиха, як коли пробує сказати шось важке.

— Я зовсім не хочу тебе образити, — каже вона, дивлячись просто на мене. — Але, може, мені варто прочитати ту примітку до мапи?

Я чую як червонішаю, навіть в темноті, і я відчуваю, шо зараз почну сваритися.

А тоді я просто зітхаю. Я змучений, і вже пізно, і ми знову біжимо, і вона права, хіба нє? І сваритися з нею я став би тільки через то, що не хочу, аби вона була права.

Я скидаю рюкзак і дістаю книжку, розгортаю мапу під обкладинкою. Я передаю книжку їй не дивлячись. Вона дістає свій ліхтар і світить ним на папір, перегортаючи до повідомленя від Бена. Дивно, але вона починає читати вголос, і зненацька, хоть голос і її, здається шо то Бен лунає над річкою, відгукується ще з Прентісстауна і ніби кулаком б’є мене в груди.

— «Ідіть до поселення вниз за рікою і далі через міст», — читає вона. — «Воно називається Дальній Кут, і тамтешні люди мають радо тебе прийняти».

— Вони й приняли, — кажу я. — Декотрі.

Віола продовжує:

— «Є речі, яких ти не знаєш про нашу історію, Тодде, і я прошу пробачення за це, але якби ти їх знав — опинився б у великій небезпеці. Єдиний твій шанс на теплий прийом — це твоя невинність».

Я відчуваю шо червонішаю навіть більше, але нащастя зараз досить темно аби хтось це побачив.

— «Тим часом із маминої книжки ти дізнаєшся більше, решту світу треба попередити, Тодде. Прентісстаун висувається. План розробляли роками, чекали тільки, коли останній хлопчик у Прентісстауні стане чоловіком…»

Вона піднімає погляд.

— Це ти?

— Це я, — кажу я. — Я був наймолоччим хлопчиком. Через двацять сім днів мені буде тринацять і за законом Прентісстауна я офіційно стану чоловіком.

І я не можу не думати про то шо мені показав Бен…

Про то як хлопчик стає…

Я закриваю і швидко кажу:

— Але я не уявляю, шо це означає — шо вони на мене чекають.

— «Мер планує захопити Дальній Кут і хто його знає, що ще. Ми з Кілланом…»

— Кілліаном, — поправляю її я. — Його звати Кілліан.

— «…ми з Кілліаном спробуємо відтермінувати це, наскільки зможемо, але точно не зможемо зупинити. Дальній Кут буде в небезпеці, і ти мусиш їх попередити. Завжди, завжди, завжди пам’ятай, що ми любимо тебе як рідного сина і відсилати тебе геть — це найважче, що нам доводилось робити. Якщо на те буде змога — ми побачимося знову, але передовсім ти маєш якомога швидше дістатися Дальнього Кута, а коли будеш там — ти мусиш їх попередити. Бен».

Віола знову підводить голову.

— Ця остання частина підкреслена.

— Я знаю.

А тоді ми добру хвилину нічого не кажемо. У повітрі відчувається провина, але, може, то все я.

Як знати, коли біля тебе тиха дівчинка?

— Моя провина, — кажу я. — То все моя провина.

Віола перечитує запис про себе.

— Вони повинні були тобі сказати, — каже вона. — Як же ти мав прочитати її, якщо ти не вмієш…

— Якби вони мені сказали, Прентісстаун би всьо почув у мому шумі і знав би шо я знаю. Ми би навіть з місця не зрушили, якби мені сказали, — я дивлюся в її очі і зразуж відвожу погляд. — Треба було дати її комусь прочитати, та й по всьому. Бен — хороший чоловік, — я стишуюся. — Був.

Вона знову згортає мапу і віддає її мені. Тепер у ній нема сенсу, але я обережно запихаю її під обкладинку книжки.

— Я можу почитати її для тебе, — каже Віола. — Книжку твоєї мами. Якщо хочеш.

Я стою до неї спиною і кладу книжку назад в рюкзак.

— Треба йти, — кажу я. — Ми вже витратили забагато часу.

— Тодде…

— За нами женеться армія, — кажу я. — Нема часу читати.

Ми знову рушаємо і з усіх сил біжимо так багато, так довго як можемо, але коли встає сонце, повільно, ліниво, холодно, і ми не