Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Пішли.
Вона їх в мене забирає, трохи відступаючи, ніби їй не терпиться піти, але тоді вона каже:
— Співчуваю, — такшо певно, вона всьо побачила в мому Шумі.
— Всьо шо сталося — вже сталося, — кажу я до землі і вдягаю рюкзак назад. — Ходи, поки через мене ми не попали в ще гіршу небезпеку.
Я йду по стежці до верху пагорба, пригинаю голову, рухаюся швидко, Віола йде за мною, Манчі зі всіх сил пробує не кусати свій хвіст на бігу.
Віола порівнюється зі мною ще до того як ми встигаємо відійти далеко.
— Ти бачив… його? — каже переводячи подих.
— Аарона?
Вона киває.
— Ні, — кажу я. — Я от думаю, і ні, не бачив. Хотя він би ніби мав бути спереду.
Ми хвилину мовчимо, і спішимо вперед і думаєм, шо би це мало означати.
Дорога з цього боку долини ширша і ми з усіх сил пробуємо лишатися з темнішого боку, коли дорога звивається і повертає вверх на пагорб. Єдине шо нам світить — це два місяці, але вони доста яскраві аби відкидати наші тіні на дорогу, яка надто яскрава, коли ти від когось тікаєш. Я ніколи не бачив у Прентісстауні бінокулярів нічного баченя, але я ніколи й армії не бачив, такшо ми обоє пригинаємось на бігу, навіть про то не домовляючись. Манчі біжить перед нами, його ніс прихилений до землі, він гавкає:
— Сюдою! Сюдою! — ніби він краще за нас двох знає, куди нам.
Тоді на вершині горба дорога розвилюється.
Просто так собі.
— Та шо ж за день сьодні такий, — кажу я.
Одна частина дороги йде вліво, друга йде вправо.
(Ну, це ж таки розвилка, нє?)
— Потік у Дальньому Куті протікав справа, — каже Віола. — А велика ріка завжди була справа від нас, коли ми перейшли міст, такшо якшо ми хочемо вернутися туди, то нам направо.
— Але ліва дорога здається вкатанішою, — кажу я. Бо так і є. Вона виглядає глаччою, рівнішою, ніби по ній катали тачки. Права дорога вуща, з двох боків заросла вищими кущами, і хоть зараз ніч, видно шо вона запорошена. — Франсія казала шось про розвилку?
Я оглядаюся через плече на долину, яка дотепер бушує за нашими спинами.
— Ні, — каже Віола, теж оглядаючись. — Вона просто казала, що Притулок — це перше поселення, а нові поселення виникали вздовж річки, коли люди переселялися на захід. Прентісстаун був найдальшим. Дальній Кут — другий з кінця.
— Ця явно йде до річки, — кажу я, показуючи направо, тоді наліво, — а ця, певно, до Притулку по прямій.
— І куди вони подумають, шо ми пішли?
— Треба вирішити, — кажу я. — І швидко.
— Праворуч, — каже вона, тоді перетворює це на питаня. — Праворуч?
Ми чуємо БУМ, від якого обоє підстрибуємо. Гриб диму піднімається в повітря над Дальнім Кутом. Склад, де я пропрацював цілий день, горить.
Може наша історія складеться інакше, якшо ми підем наліво, може все погане шо має з нами статися не станеться, може там на кінці лівої дороги нас чекає щастя, тепле гніздечко з людьми які нас люблять у місці, де нема ні Шуму ні тиші, і там багато їжі, і ніхто не вмирає і ніхто не вмирає і ніхто ніколи-ніколи не вмирає.
Може бути.
Але шось я сумніваюся.
Я не з тих щасливчиків.
— Направо, — вирішую я. — Чому б і не піти направо.
Ми біжимо по правій дорозі, Манчі біжить біля нас, ніч і запорошена дорога тягнуться перед нами, армія і катастрофа лишаються за нами, за мною і за Віолою, а ми біжимо поряд. Біжимо, аж доки більше не можемо бігти, а тоді швидко йдемо, доки знову не можемо бігти. Звуки Дального Кута пропадають ззаді нас дуже швидко, і ми чуємо тільки власні кроки, які гупають по стежці, і мій Шум, і гавканя Манчі. Якшо десь там є нічні тварини, то ми їх, певно, відлякуєм.
І це, певно, добре.
— А яке наступне поселеня? — видихаю я після півгодини бігоходіня. — Франсія казала?
— Яскравий Маяк, — каже Віола, і собі хапаючи повітря. — Чи Яскраве Світло? — вона наморщує лице. — Блискуче Світло. Блискучий Маяк?
— Це дуже помогло.
— Чекай, — вона зупиняється на стежці і згинається в поясі аби перевести диханя. Я теж зупиняюся. — Мені треба води.
Я розвожу руки в жесті, який має означати «І?»
— Мені теж, — кажу я. — В тебе є?
Вона дивиться на мене з піднятими бровами.
— Ох.
— Ну, тута точно є річка.
— Тоді краще нам її знайти.
— Певно так, — я глибоко вдихаю і готуюся знову бігти.
— Тодде, — каже вона зупиняючи мене. — Я подумала…
— Так? — кажу я.
— Яскраве Світло, чи як там його?
— Так?
— Якщо на це подивитися з певного боку, — вона потишує голос до сумного неприємного звуку і знову це каже, — якщо на це подивитися з певного боку, то ми привели армію на Дальній Кут.
Я облизую сухість своїх губів. На смак як пил. І я знаю, про шо вона.
— Ти мусиш їх попередити, — тихо каже вона в темноту. — Вибач, але…
— Нам не можна заходити в інші поселеня, — кажу я.
— Не думаю, що можна.
— Аж до Притулку.
— Аж до Притулку, — каже вона. — Який, сподіваюся, буде достатньо великий, аби стримати армію.
Та й таке. Ніби нам мало було нагадувань до цього, ми зовсім самі. От справді-справді. Я, Віола, Манчі і темнота за компанію. На дорозі не буде нікого, хто допоможе нам, аж до самого кінця, та й то, враховуючи, як нам покишо щастило…
Я закриваю очі.
«Я Тодд Г’юїтт, — думаю я. — Настане північ, і я буду чоловіком через двацять сім днів. Я син своєї мами і свого тата, хай з Богом спочивають. Я син Бена і Кілліана, хай і…
Я Тодд Г’юїтт».
— Я — Віола Ід, — каже Віола.
Я відкриваю очі. Вона витягнула руку до мене, долонею вниз.
— Це моє прізвище, — каже вона. — Ід. І-де.
Я секунду дивлюся на неї, а тоді вниз на її протянуту руку, тоді протягую свою руку і беру її руку і стискаю всередині своєї і через секунду відпускаю.
Я знизую плечима аби поправити рюкзак. Я завожу руку за плече аби відчути ніж і переконатися шо він ще там. Я дивлюся на бідного, задиханого, скуцохвостеного Манчі, а тоді зустрічаюся очима з Віолою.
— Віола Ід, — кажу я, і вона киває.
І ми біжимо далі в ніч.
21. Решта світу
— Як
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.