Читати книгу - "Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова"

Балачки ні про що й про важливе мене якось не зачепали. Я мало брала участі в розмовах і більше слухала. До того ж, мої дівчатка, й на додачу Макс, раз у раз робили так, аби мене не чіпали, відволікаючи увагу тих, хто щось хотів від мене. І я за це їм була вдячна. Невидимкою куди більш зручніше бути, ніж зіркою програми.

Настрій поступово псувався. Мені ставали не цікавими порожні балачки, а думки відлітали у вирій. Я сверлила одну точку на стіні й думала про те, що мій букет, котрий я спіймала, скоро засохне і така ж доля чекає на мене, шукачку принца. В голові малювався скелет, котрий чекає, чекає... та марно. Я йому дала своє ім'я, яке було написано в паспорті — Юліанна, яке не любила і тому змінювала на більш стандартну форму. Як символічно дати страхам імена, до яких плекаєш ненависть.

"...Не питай, де я був, коли тобі було так солодко.
Де я був, коли тебе таку незайману..."

Прошмигнув скрізь пелену думок знайомий голос. Він лунав зі сцени.

"...Просто мені так хочеться бути там де й ти,
Так хочеться жити у тебе в полоні
І бачити, як втікають від мене сни
В твої долоні..."

Музика трохи відрізнялась від оригінала і звучала більш ритмічно та мою увагу захопило не це. Куди цікавіше було те, що голос належав Ярославу, якому наразі, в такт музиці, аплодував мало не весь заклад, а в першу чергу наша гамірна громада.

Я зачаровано дивилася на нього. Раз у раз його очі проштрикували зал і всіх його відвідувачів по черзі, ніби рогачем. Й мене він теж не оминув. До того ж... затримався довше, ніж на інших особах. Принаймні, мені так здалося. Хоча, можливо він навіть не на мене дивився...

Другу пісню у своєму виконанні хлопець присвятив Мілані й Максу, передчасно озвучивши це в мікрофон. Новостворена сім'я розчулилася. Яр додав "гірко" й парочка розсміялася. Це "гірко" нині кращий із кращих жартів для них, від якого їх уже смикає.

Тепер він співав ще виразніше й пронизливіше. Не знаю, як кому, а от до мене він проліз через вушні шпарини й спершу загітував всі мої рецептори підпорядкуватися йому, потім полонив свідомість, а в кінці-кінців булькнув у серце й розчинився в глибокім каньйоні моєї душі.

"...Руту не шукай — твоя вона,
Не даруй речей, даруй сина,
Як тобі, не знаю,
Припасти до душі?..
Річ одну ти знати повинна:
Ні на що це зовсім не схоже,
Я немов маленька дитина,
Що без тебе жити не може..."

Після тріумфальних овацій в свою адресу, виконавець зник, сцену окупували інши артисти. Я знов, скинувши себе силоміць із піку ейфорії, засумувала. Тепер голос вокаліста дратував мій слух. Його не хотілось слухати. Й взагалі нічого й нікого не схотілось більше чути. От би вимкнути цю функцію...

Та не минуло багато часу, як Ярослав знов засяяв на весь паб. Цього разу він був не на сцені, а серед нас. Шкода тільки, що йому звільнили місце далеко від мене. Навіть позирати на нього було не зручно, бо це було б помітною дією, то ж я навіть й не напружувалася це робити.

Довго наші збори не тривали. Об одинадцятій, коли ще в центрі міста вирувало життя, всі, як один підірвалися. Багатьом завтра на роботу, як і мені, тож засиджуватись було зась.

Попрощавшись майже з усіма, в тому числі з Аліною та неприємними типами, які весь вечір нецензурно виражалися, нас залишилось не так багато. Всього лиш п'ятеро. Я, Мілана, Макс, колега Мілани — заміжня й значно старша нас, але любителька застілля й танців Серафима, і Ярослав.

Від нього знову несло перегаром. Свіжим. Стояти поруч було неможливо і я раділа, що нам не по дорозі. Ми викликали два різні таксі, розділившись на групи, кому в який бік. Шевченки й Яр тримали курс в один, а я із Серефимою в інший.

Наше таксі прибуло швидше, тому я підскочила до подруги та її чоловіка попрощатися. З Яром не збиралася цього робити, плануючи гукнути тільки "До зустрічі" усім, однак, хлопчина добровільно підбіг до авто й відчинив нам двері. Спочатку Серафимі, котра всілася на переднє сидіння, а потім й мені.

Поки він притримував двері й чекав, коли я сяду — я почула від нього, хоч з нальотом перегару, але чітке:

— Ти питала "навіщо". Відповідаю. Бо я хочу зробити тебе щасливою. Ти заслуговуєш на краще, принцесо, проте я можу зробити так, аби ти усміхалася, а не плакала.