Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

— Дивно… — почухав за вухом чубуком люльки батько. — Чого б це Терентію Мусі посилати своїх робітників ваш хутір палити? Може, п'яні були?

— Не схоже… — знову хитнула головою молодиця.

— Гаразд. Вечеряй та спати лягай. Ранок вечора мудріший. Завтра в усьому розберуся.

Марічка подумала, і про те, що напасники хотіли її зґвалтувати, батькові вирішила не говорити. Підпал серйозний злочин, але тут ще розбиратися треба, до того ж, бажано на холодну голову. Бо багато незрозуміло та дивно. А ось почувши, що над його дочкою поглумитися хотіли, терпець у батька може луснути.

— Йой, кумцю! Ой, горе яке! Ой, сиротинки ви мої! — разом з попереджувальним гавкотом до хати влетіла розхристана, наче й у неї обійстя згоріло, хресна Марічки — Степанида Малого. — Доню наша!.. Ягідко неспіла!..

 — А ти чого завиваєш, як навіжена? — повернулася до неї Одарка. — Хто помер? Хто осиротів?

— Та ж донечка наша… голубка сизокрила… Йой, горе, ой біда… — продовжила голосити кума, витираючи очі кінцем хустки.

— Яка ще донечка? — стріпнув головою Остап. — Що ти мелеш, блаженна? Сливовиці з кумом перебрали чи що?

— А ви ще не знаєте? — трохи понизила тон Степанида. — Петро мій у свата був. А Микола, як ви знаєте, в сердюках у пана сотника служить. Отож той і розповів, що вчора вдень якийсь заброда запорожець спалив хутір Оробцов. І Марічка наша в тій пожежі загинула.

— От же язик у людей, — фиркнув Остап. — Що помело... Такого вигадують на рівному місці, що ні в тин, ні у ворота. Ти б, кумцю, менше різну брехню слухала, та по хатах не носила.

— Отакої! — стрепенулась з образою в голосі Степанида. — Брехня? А що в пана сотника той запорожець у холодній сидить і завтра його стратять за підпал і вбивство нашої донечки, теж брехня?

— Запорожця?! Стратять?! — охнула Марічка.

— Пречиста Діво! — хресна нарешті побачила дівчину. Зблідла, позадкувала і розмашисто перехрестилася. — Ой, гріхи наші тяжкі! Свят, свят, свят… — потім зрозуміла, що Марічку бачить не тільки вона, розгорнула обійми і кинулася цілувати дівчину. — Жива? Сонечко ти моя… Щастя яке! Радість!

— Біда з бабами, — сплюнув на підлогу Остап. — Чисто подуріли...

— Зачекайте, мамо… — вивільнилася з обіймів хресної Марічка. — Що ви про запорожця казали? Якого страчувати хочуть? Як він виглядає?

— Та я звідки знаю? — знизала плечима Степанида. — Сама не бачила, а в чоловіків хіба про щось довідається? Микола тільки казав, що козак не промах. Двох їхніх з ніг збив, перш ніж дав себе схопити. А русявий він чи чорнявий не говорив.

— Та почекайте ви масть парубка з'ясовувати, — підвищив голос батько. — Скажи краще, чого пан сотник його в таті записав? Адже про пожежу ми й самі не далі як півгодини тому від Марічки дізналися? А за твоїми словами виходить, що запорожця не лише схопити, а й засудити вже встигли?

— Так теє… Люди бачили. Як він хату підпалив. А після монисто Марічки Лейбі продати хотів…

— І що за люди?

— Тихін Луць. Помічник Мухи. І Опанас Гладкий

— Брехня! — не витримала Марічка. — Це не Нестор підпалив хату, а Тихін зі своїм дружком. А монисто Нестор взяв, щоб полагодити. Він коли в упиря стріляв, з двох монет шрот зробив.

— Час від часу не легше, — Остап заходився натоптувати люльку, щоб з думками зібратися. — Ще й упиря приплели, пробач Господи. Цей звідки взявся?

— Так приходив напередодні. У хату ломився. Якби не Нестор, може, мене вже і в живих не було б, — спробувала пояснити Марічка.

— Упир? Вдень?

— Чому вдень? Вночі.

— Ой, матінко! — сплеснула руками Одарка. — То в тебе що, запорожець ночував?

— Тьху! — сплюнув Остап спересердя і ще раз грюкнув по столу. — Всім замовкнути! Котра без мого дозволу рота відкриє, на вулицю гола вилетить! Щоб охолонути! Тут упир в місто повернувся, хата згоріла, невинного за вбивство вішати зібралися, а цим куркам одне в голові — хто в кого ночував.

Жінки переглянулися, видно було, що їх аж розпирає від емоцій, але змовчали. На цей раз господар хати не жартував.

— Тепер, за порядком. Давай, доню, розповідай все з самого початку.

— Ой, батьку! — сплеснула руками Марічка. — Не час зараз! Треба ж бігти, рятувати Нестора!

— Ну, хоч ти, доню, будь розумнішою… Куди бігти? Ніч на дворі. Нічого з твоїм запорожцем до ранку не станеться. А що в холодній переночує — не велике лихо. Не все ж поруч із теплим бочком вдовиці грітися. Господь справедливий. І кару без гріха не посилає. Ось так. Ну, розповідай вже, бо ми так до ранку нічого не второпаємо.