Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Незважаючи на важкі думки, спав Нестор міцно. Звичка... Думки думками, а щоб рука не втомилася в бою шаблю тримати, треба дати тілу відпочинок. Та й думати на ясну голову куди краще, ніж нескінченно обертати те саме, не маючи можливості хоч щось зробити просто зараз. Так що запорожець ліг на лаву, сунув під голову намотану на кулак шапку замість подушки і прокинувся тільки коли двері заскрипіли.
— Зух, — почувся чи то осудливий, чи схвальний голос сотника. — Я думав, він ока не замружив, знаючи, що, може, останню ніч живе, а воно дрихне, як немовля.
— І вам доброго ранку, пане сотнику... — позіхнув запорожець. — Ех, такий гарний сон сполохали. Не могли на півгодини пізніше зайти?
Сотник виглядав не надто добре. Рука, як і раніше, на перев'язі. Бліде обличчя, темні кола під очима. Запалі щоки. Наче це він провів безсонну ніч, чекаючи страти, а не вдома ночував. Мабуть, застудив рану і та турбує, гоїться погано.
— Зуби не заговорюй, — насупився він. — Що скажеш? Надумав?
— Хочете вірте, хочете ні… — з насолодою потягуючись, щоб розім'яти тіло, що заніміло на твердій лежанці, відповів Нестор. — Усю ніч над вашою пропозицією міркував. Ось буквально хвилинку тому очі зімкнув.
— Ну?
— Так нічого і не вирішив.
— Не розумію… — зітхнув сотник, сідаючи на стілець. — Тобі життя в обмін на якийсь шматочок землі пропонують, а ти носом крутиш. Що ти в цей спалений млин так вчепився, як дівка в поділ? І хочеться, і мати лаяти буде...
— Продешевити боюся, — усміхнувся Нестор. — Невинність така штука, що її лише один раз втратити можна. Другого шансу не буде.
— Яку невинність? — Не зрозумів сотник.
— Дівочу… — охоче пояснив запорожець. — Може, підвищите ціну? Адже недарма вам так саме в той шмат землі вперлося?
— Казав... сина відокремити хочу,— втомлено повторив сотник.
— Та перестань… Он, хутір Оробців без господарів лишився. Справний. Усі будівлі на місці. Та й хату перекрити недовго. Але вас ця земля зовсім не цікавить.
Сотник роздратовано смикнув щокою і замовк. Мовчав довго. Потім глянув на козака важким поглядом.
— Не домовимося, значить?
— Якщо ціну не міняєте… — розвів руками Нестор.
— Ну, як хочеш… — підвівся з стільця сотник. — Більше пропонувати не буду. Ти сам вибрав свою долю.
— Микито Степановичу! — у двері просунулась скуйовджена голова сердюка. Козак був червономордий, очі каламутні, а по в'язниці відразу поповз сивушний дух. — Пане сотнику! Там… там теє…
— Що теє?! — невдоволено гаркнув сотник. — Не бачиш: я зайнятий?!
— Так я ж… — зам'явся сердюк. — Прощення просимо… Але до вас покійниця прийшла…
— Яка ще покійниця? — визвірився сотник. — З самісінького ранку п'яний? Десять батогів!
— За що, пане сотнику? Не пив я… Вчора тільки з кумом посиділи… Христом Богом клянусь… — у прочинені двері просунулась рука і наклала хресне знамення на одвірок. — А покійниця таки прийшла. Разом з батьком... І ще з десятком молодиць.
— Тьху на тебе, — охолонув трохи сотник. — Ти можеш виразно сказати: кого там принесло?
— Так теє… Я й кажу… — витер піт з лоба сердюк. — Вдова Андрія Оробця. Марія. Яка вчора згоріла.
— Марія?! — скрикнули водночас сотник і Нестор. Тільки перший із подивом, а другий із радістю. — Жива?
— Цього не знаю, пане сотнику, — повинився сердюк. — Я її руками не мацав. А на вигляд, цілком. Мовчить, правда. Зате мати її Одарка і Степанида, хресна — кричать за десятьох. Справедливості вимагають… І купця Муху вимагають схопити. Ось.
— Нічого не розумію… — знову опустився на стілець сотник.
— Жива… — з полегшенням видихнув запорожець. — Слава тобі, Господи. Почув молитву.
— То що мені бабам сказати, Микито Степановичу? — нагадав про себе сердюк. — Вони ж не вгамуються. Того гляди, всю управу рознесуть. Степанида, то не баба — сатана у спідниці. Гірше за буревій. З нею тільки сват справитися може. Та й то не завжди… Якось ми з ним трохи перебрали, після косовиці, так вона схопила рогача і гнала нас аж до річки. І тримала у воді биту годину, поки не про...
— Заткнися! — знову гаркнув сотник. — А то я тебе зараз теж велю в ополонку занурити.
— Мовчу, — козак трохи позадкував, так що в отворі тільки ніс стирчати залишився, та очі з-за дверей віддано дивилися.
— Бабам скажи, хай не галасують даремно, зараз вийду.
— Як накажете… — сердюк полегшено зітхнув і затупотів чобітьми по сходах.
— Гм... Якщо така справа, я, мабуть, теж піду? — Нестор неквапливо підвівся з лави, хоча насправді йому хотілося схопитися і бігти на вулицю, щоб на власні очі побачити Марічку. Живу… — Шаблю та пістоль, до речі, повернути не забудьте.
— Сто дукатів… — тяжко, наче видавлюючи з себе, промовив сотник.
— Що? — вже думаючи про інше, не зрозумів запорожець.
— Двісті… двісті дукатів!
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан», після закриття браузера.