Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Тому Вівіан ні секунди не шкодувала про те, що, тільки-но Ітана дозволила їй зазирнути у свої спогади, вона активувала ретрансляційне заклинання.

Ніколас потер збороджене зморшками втоми та занепокоєння чоло. Голова боліла, очі сльозились й самі собою заплющувалися.

Адже хоч і маг він був не просто сильний, а найсильніший, і обранець Предвічного Полум’я, і ​​владу на своїй землі мав майже безмежну, тим не менш, як не крути, він усе ж таки залишався людиною. З усіма, най їх, властивими людині слабкостями та обмеженнями.

Не міг він обходитися без сну. Хоч трісни! І ще ці нерви та хвилювання... А від них цей страшний головний біль, ніби хтось проникнув у його черепушку спеціально для того, щоб прокип’ятити йому мізки, навіщось встромляючи при цьому в них ще й гострі голки. Й начебто цього було мало, ще й… Скроні пульсують! Та так, що не знай він напевно, що подібного не може бути, ні секунди не сумнівався б, що в його голові оселилися дятли.

Два, на диво, завзятих й старанних дятли.                       

Йому б поспати хоч годинку, або хоч пів годинки, а не стояти тут й виправдовуватися в тому, чого він не робив. Мало того, навіть не збирався робити! Слава богам, сьогодні він у цьому був упевнений, бо мав свідка. Точніше, свідчицю. А можливо навіть і свідчиць.

– Це не я, – втомлено, цілком чесно, відхрестився він від чергового нібито скоєного ним вбивства, тепер вже потираючи скроні, намагаючись втихомирити дятлів. А чому б і ні? Адже подобається кішкам й собакам, коли їх гладять по загривку. Чим же дятли гірші? А нічим! Дятли виявилися не гіршими, а кращими, тобто зовсім непідкупними!

– Це ніяк не міг бути я, – повторив Ніколас і для більшої переконливості додав: – Мені просто ніколи було…

– Просто ніколи було? – глузливо перепитав Ілберт Смартіс.

– Це не я! – роздратовано гаркнув Високий лорд. І він мав на це роздратування повне право. Оскільки не розумів, на яку завірюху й хуртовину, йому потрібен у замку натовп дізнавачів, якщо його наречені, як і раніше, мруть з тією ж швидкістю, що й квіти у лютий мороз. Не кажучи вже про те, що з підозрюваних у них, як і раніше, він один!

– І так, мені було ніколи! Бо я займався вашою роботою! І, до речі, на відміну від вас, я дівчину не просто знайшов, але найшов живою й доставив до лікарів! А ось чим ви доведете, що то були не ви?! Тільки тим, що покійна вказала не на вас, а на мене? Таке собі алібі, скажу я вам, між нами, не вчора народженими магами, кажучи…

– Й тим не менш, краще, ніж у вас! – відразу відбив не залишаючись в боргу його опонент.

Не те щоб Ілберт Смартіс, й справді, підозрював свого візаві у вбивстві. Просто робота у нього була така, усе й усіх ставити під сумнів. Ну, й плюс характер уїдливий. Ось тому й причепився він до фрази, що кумедно прозвучала. І навіть вже встиг було пошкодувати про це, і тут на тобі: виявляється, недаремно причепився! Оскільки, намагаючись відкараскатися, лорд йому збрехав!

– Мою невинність доведе будь-яка некроекспертиза! Не хочете спитати, чому? – уперши руки в боки та випнувши груди поцікавився ображений у своїх найкращих почуттях дізнавач.

– І чому ж? – віддзеркалив войовничу позу візаві втомлений доводити свою невинність Високий лорд.

– А те, що в той момент, коли ми з вами розлучилися на драконодромі, дівчина вже була годину, як мертва! Годину! Цілу годину! – двічі повторив він. – А тепер запитайте у мене, скільки у мене свідків того, що я ні на мить не залишав бального залу?

– Впевнений, що більш ніж достатньо, – зрозумівши до чого хилить його опонент, похмуро відповів Ніколас.

– А от я про вас цього сказати не можу, – вже заспокоївшись, холодним тоном парирував головний дізнавач. – Бо точно знаю, що за пів години до початку феєрверку вас у залі не було.

– Ні, не було, – вкотре потерши пальцями скроні, підтвердив Ніколас. – У мене розболілася голова і я… вирішив прогулятися… гм-гм… у зимовому саду.

– Один? – майже ласкаво уточнив Ілберт Смартіс.

– Так. Один, – кивнув Ніколас.