Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Глава 20

– Ні, не один! – одночасно з ним обурено сповістила Вівіан. – Я пішла слідом за ним. Що ви так дивитеся на мене? – пирхнула вона. – В мене просто було погане передчуття! Обґрунтоване, зауважте, погане передчуття! Крім того, капітан Маріус погодився мене прикрити. Він створив фантом, щоб усі думали, що я, як і раніше, у залі. Ну а полог невидимості, щоб ніхто не помітив, як я залишаю зал – це вже я сама.

– М-ааріуссс значить ... ссстворив фантом? – тоном кобри, що зачула здобич, задумливо перепитав головний дізнавач.

І усі одразу ж згадали, що капітан Маріус не просто чудовий ілюзіоніст, а й практично офіційний двійник свого лорда. І дружно запитально подивилися на нього.

– Е-е-е, – виставивши перед собою долоні, заперечливо замотав головою вже пожалкувавши про те, що погодився допомогти принцесі, капітан. От вже ж воістину. Не роби добра, не отримаєш у відповідь зла. – Не треба на мене так дивитися. Я нікого не вбивав! Точніше, вбивав, звичайно ж, – зробив поправку до своєї відповіді чесний він. – Але не наречених, а хримтурсів. І взагалі, у мене свідок є... Тобто, свідчиця... Тобто, алібі. Я з ним… Тобто з нею провів увесь вечір. Впевнений, якщо потрібно буде Беребра підтвердить…

– Не треба, – заперечливо похитав головою Ілберт Смартіс. – Мої люди наглядали не лише за Високим лордом, а й за вами теж, капітане.

– Наглядали за мною? – перепитав здивований Рафаель. Причому здивований дуже й дуже неприємно. Він, бачте, зі шкіри пнеться, щоб допомогти слідству, ні себе, ні своїх хлопців не шкодуючи! І ось вона вдячність! – Зачекайте, тобто ви мене не тільки-но підозрювати почали? – риторично уточнив він одночасно ображеним й сповненим ворожості тоном.

Головний дізнавач розвів руками та знизав плечима.

– Капітане, ви містифікатор, причому не який-небудь, а один із найкращих. І при цьому ви – найкращий друг та довірена особа одночасно й нашого головного підозрюваного, й підзахисного. Станьте на моє місце, і скажіть чесно, ви б себе за такого розкладу не підозрювали б?

Рафаель кивнув головою. Саме так він і вчинив би, подумки погодився він, і бажання заявити столичному важняку, щоб він на його щиру готовність допомогти більш не розраховував – тут же відпустило. Але... неприємний осад усе ж таки залишився. І тому він не зміг не залишити за собою останнє слово. Само собою, зневажливо-під’юджуюче.

– І що ж такому висококласному містифікатору, як я, якби зі мною не було супутниці, з якою я мав підтримувати бесіду, завадило б залишити замість себе фантом, й, сховавшись за пологом невидимості, подібно до її Високості, покинути бальний зал?

– Враховуючи специфіку вашого дару, мої агенти приглядали за вами за допомогою лінз, що сканують ауру, – не утримавшись від легкого єхидства у тоні, відповів столичний важняк. – Треба було, як я тепер розумію, за допомогою них також і за Її Високістю наглядати, але так вже вийшло, що я був про її розсудливість вищої думки. Що ж, більше я такої помилки не зроблю, – водночас докірливо й багатообіцяльно подивившись на принцесу, додав він. Потім перевів погляд на небіжчицю, і діловим тоном резюмував: – Отже, ми маємо справу з дуже сильним магом ілюзій, який до того ж виявився дуже добре підготовленим до своєї ролі. З чого, по-перше, випливає, що він готувався не один день і навіть не один тиждень. А по-друге, цей хтось завжди мав перед своїми очима оригінал. З цим визначилися, пішли далі…

– Не зовсім, – заперечливо похитала головою Вівіан, якій не давав спокою вираз очей лже-Ніколаса. – Хтось із вас звернув увагу на вираз очей двійника? – поцікавилася вона. – Так, я й думала, – кивнула вона, побачивши в спрямованих на неї поглядах розгубленість та здивування. Після чого, витягла з пам’яті покійниці спочатку епізод, у якому вбивця дивився на свою жертву, неначе на божество, а потім момент смерті дівчини. І пояснила: – Ніхто не зміг би настільки натуралістично зобразити абсолютне обожнювання. Щоб так на когось дивитися, потрібно щонайменше молитися на цього когось, бачити в об’єкті свого кохання недоторканне, верховне божество. Божество, за одну посмішку якого такий закоханий готовий на все: покласти до його чи її ніг весь світ, померти, якщо буде потрібно, убити, якщо на те буде воля божества... Ось тільки Іттана Рагнвальдська не хотіла вмирати. З чого випливає, що той, хто дивився на неї, як на божество, ніяк не міг її вбити. У нього просто рука не піднялася б. Але, якби, навіть і піднялася, то він точно не став би її вбивати з виразом безпристрасного вдоволення на обличчі.

На обличчях усіх присутніх, як і раніше, читалися розгубленість та здивування. З Її Високістю не те щоб були незгодні. Бо всі, наведені нею докази, як то кажуть, були й наявності. Але й погодитись теж ніхто не був готовий. Оскільки це означало б, що вони взагалі ні демона не розуміють.

– Розслабтеся, усе досить просто пояснюється, – тим часом продовжувала принцеса, вдаючи, що не помічає того, що остання фраза остаточно ввела усіх в ступор. – Так, ми маємо справу з магом ілюзій. І цей хтось безперечно добре знайомий з манерою поведінки Високого лорда. Але! – вона підняла вгору вказівний палець. – Ми зовсім не обов’язково маємо справу з дуже сильним магом ілюзій, бо… – вона взяла невелику паузу, за якою, карбуючи кожне слово, повільно промовила: – Ітана бачила те, що хотіла бачити! Точніше, водночас і того, кого хотіла бачити і те, що хотіла бачити. Нікому, це нічого не нагадує?

Ілберт Смартіс хмикнув, кивнувши головою.

– Ві, ти впевнена?

Вівіан кивнула головою.

– Настільки захоплене й водночас щире обожнювання в очах убивці Іттана могла бачити тільки, якщо була б під впливом артефакту. А воно було щире. Ви самі це бачили. І будучи сильнішим й досвідченішим емпатом, ніж я, знаєте це, не гірше за мене. Як я вже й казала, подібний погляд просто неможливо зіграти, – впевнено резюмувала вона.

Ілберт Смартіс вкотре гмикнув. Цього разу вже замислено. Потім похитав головою.