Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

Доктор нічого не говорив. Дійсно, сила ненависти була в цієї жінки не ненавистю одної людини. Іменно точка перехрещення сил цілого народу, що віками сидів у ямі. Сині очі Наяди зникли. Це були дві темні, каламутні, з тьмяним, моторошним блиском западини. Малинові уста покрилися сірим попелом і ввесь час дрібно дрижали, до того виразно, що вона сама часом прикушувала їх. Це й не Шарльотта Корде з Кривих Гарбузів стояла тут серед маленької кімнатки, вкритої наївними ряденцями, а самі Криві Гарбузи, тисячі, сотні тисяч Кривих Гарбузів вилізли з ями й трусились од перелитої через вінця віків ненависти. Дійсно, про які логічні міркування можна було тут говорити? Точки перехрещення не міркують, просто зустрічаються й нищать одна одну.

Яка ж яку знищить тут?

* * *

Отже знову вирішено так: Юдку тут, у Соснівці, відпустити, а, замість нього, найняти якогось місцевого дядька. Пашпорти знищити, а пропуск на той бік приховати разом із грішми. (І на віщо тільки вона проробляла таку хитро-мудро конспірацію з цим дозволом?). їхати до першого червоноармійського загону. Зараз же заявити начальникові загону, що їм конче треба до командуючого армією товариша Машкова, — дуже важливі відомості з того боку від товаришів. Такі важливі, що тільки самому товаришеві Машкову можна їх одкрити. Де документи, мандати, рекомендації? Нема. По дорозі напала на них банда, ограбувала, забрала всі документи й ледве вдалось їм утекти. Ніякий комісар нічого не може запі-дозріти: люди домагаються до начальника. Вони не просяться пропустити їх на той бік, вони не тікають, вони не мають при собі ніякої зброї, просто хочуть подати важливі інформації. Чим ризикує товариш Машков, чи хто-будь із них? Абсолютно нічим. Отже ніяких підстав нема для того, щоб не допустити людей, що самі для цього їдуть у таку далеку й небезпечну дорогу.

Гроші й пропуск, зашиті в кашкет, не виймати й тримати на випадок потреби при втіканні після «того». Хто знає, може ж, таки доведеться тікати, а не щось інше. І дуже навіть можливо: уявити собі, що Машков захоче вночі докладніше поговорити з товаришкою, яка має дати йому важливі інформації. Товаришка, ясна річ, захоче, щоб ніхто більше не був при цій інтимній і дуже важливій розмові. Можливо, що вона захоче, щоб навіть при дверях не стояв ніхто й не підслухав. Товариш Машков, цілком можливо, не зможе не згодитись на бажання піс-ланця від товаришів із того боку. Для жвавости розмови може бути трохи вина, а то й горілки. В товариша Машкова може бути при собі револьвер, кинджал, узагалі якась зброя (навіть граната може бути, вони ж усі носять на поясах гранати й цілі арсенали). Ніч. Тиша. Варта куняє. В головнокомандуючого важлива розмова з таємною товаришкою. Раптом вистріл, брязкіт розбитої шибки, крик, галас. Хто, чого, куди? Товаришка в жаху вибігає: хтось ізнадвору вистрілив у товариша! Рятуйте! Хапайте! Лікаря! Вона біжить по лікаря, вона вся кипить страхом за життя товариша. І більше тої товаришки ніхто вже не бачить.

Це ж дуже можлива комбінація. Можливо ж, і зовсім без вистрілів і криків. Товаришка просто вийде від товариша, потупивши очі й засоромлено закрившись хусткою від нескромних поглядів варти, пройде до доктора, що чекатиме на неї з кіньми та селянською одежею і...

Аби тільки товариш Машков зустрівся очима з поглядом Наяди!

Та багато може бути різних комбінацій. А головне: що буде після того, там, де вони вже будуть зовсім-зовсім сховані від усіх товаришів, де її очі зустрінуться з його очима, де...

Ну, одне слово, справа явно божевільна. Але що таке божевілля? І чим воно гірше за тиху розсудливість? І що за мудрість зробити небожеві льну, розсуд ну, нормальну справу? І чим вони ризикують? Життям? А хіба Юдко не ризикує життям за п’ятсот карбованців? А хіба мільйони шинельних істот не ризикують ним за мрію, яке їм самим невідома? Вся справа в нагороді за ризик. Так хіба ж його, докторова, нагорода менша за п’ятсот карбованців?!

Отже, Юдкові виплачено його нещасні п’ятсот карбованців, замість Юдка найнято такого самого мрійника за триста карбованців (дядька з драбинчастим возиком, запряженим парою фіолетових шкапенят). Наяду закутано у плед, і гайда знову за — божевільною, страшною, чудесною мрією.

За Соснівкою небо посіріло, вкрилося дрібними, злими хмаринками, ставши подібним до потовченого, замерзлого моря. Тут жив, очевидно, вже другий вітер. Той, пустотливий мазунчик, лишився десь із Юдком позаду. Цей був сірий, я& небо, як червоноармійська шинеля, похмурий, колючий, рвучкий. Молоденькі сходи боязко підгинались під його подувами і стиха шепотілись. Конята дядькові сердито щулились і струшували його з грив. А дядько раз-у-раз натягав на буряково-червоні вуха комір свитини й натовкмачував на голову зеленого кашкета, в якого збоку висолоплювалась брудна біла підшивка.

Доктор же ввесь час тільки те й робив, що ставав навколішки в соломі й закутував пледом ноги Наяди. (Спасибі вітрові, спасибі злим хмаринам!). І Наяда так мило, задумливо, по-дитячому усміхалася з-під великої синьої хустки, наче вони їхали не на божевільну мрію, а на Великодні Свята додому в свої Криві Гарбузи.

А потім доктор тихенько сидів, тихенько мерз у свойому пальтечку й тихенько внутрішньо посміхався незрозумілим усміхом. Зірвалася фуґа, майнула вихорами людських душ, і кружляють, гасають, несамовитяться бідні душі, гадаючи рівночасно, що діють із своєї волі.

Дядькові бурякові вуха заклопотано повертались то туди, то сюди: немов би ще вчора тут люди бачили боль-шевицькі війська. Та влови ти їх, — сьогодні тут, завтра там. Хіба це тобі правильні війська? Отак ганяють чорт-батька-зна чого людей. А німці женуть їх, як овець у повітку.

Починався яр, — степовий, крутий, суворий, із проритими водою зморшками-рівчаками-проваллями. На тім боці яру біліла купка хаток, а серед них сірів самотній млин із непорушно закостенілими крилами, — як піп серед жінок у сірій рясі, з піднятими на благословення руками в широких рукавах.

Конята розійшлися дрібним, частим бігом, завзято потрушуючи гривами і прищуливши вуха.

— Тш, тш! А-но, тихше, куди женешся!

Яром, мабуть, колись річка протікала, бо все дно заросло старими, мозолястими вербами, що згори здавалися кущами. Дорога викрутасами збігала вниз, ховалася і знову вибігала на другім боці покладеною навскоси через