Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

«Якщо це Слава приносить лілії, то навіщо? — ламала голову Тамара. — І як міг Барс пустити його у двір?»

Жінка помила чашку, погодувала пса, дорікнувши, що той усе знає і чомусь мовчить, а потім зателефонувала подрузі.

— Ви де, Маринко? — запитала вона.

— За містом, відпочиваємо.

— Удвох?

— Так.

— І ночували там?

— Звісно! — запевнила Марина та похвалилася, як там гарно, тихо й хороше.

— Ти зараз сама?

— Та ще ні, — відповіла Марина. — Слава збирається їхати до міста у справах. А ти як?

— Щоранку отримую квіти! — іронічно прозвітувала Тамара. — Усе інше — добре. Вирішила зробити генеральне прибирання, бо ще трохи — й павутиння за голову чіплятиметься!

— Приїхати тобі допомогти?

— Та ні! Не треба! Що мені затіяти, щоб не сидіти на місці? Хіба що павуків поганяти! — пожартувала Тамара та попрощалася з подругою.

Насправді ж у неї ні до чого не лежали руки. Тамара пішла в садок, погомоніла зі своїми ліліями.

— Ви також бачите того, хто псує мені життя, — говорила вона їм, — але мовчите, як і Барс. Мої мовчазні свідки, я вас люблю, хоча мала б зненавидіти. Де є любов, не лишається місця для ненависті. Чи не так, мої хороші?

Розділ 49

Маріуш відчував, що він на межі нервового зриву. Снодійне не допомагало, чоловік недосипав, утратив апетит і постійно нервувався. Час невблаганно збігав, але до поставленої мети Маріуш не наближався. Ще й Світлана діймала своїми дзвінками. Тамуючи незносне бажання послати жінку якнайдалі, він спровадив її до Франції, переказавши на картку чималеньку суму. Попри лицемірні Світланині запевняння, що їде лікуватися від безпліддя, бо дуже хоче «подарувати коханому дитинку», чоловік знав, що ні в яку клініку вона не звертатиметься, радше, байдикуватиме, швендятиме бутіками чи й навіть розважатиметься із новим бойфрендом. Наразі йому було байдуже, аби лише не діставала. Маріуш не помилився — кілька днів після прибуття до Парижа Світлана мовчала.

— Хоча б один правильний крок, — сумно всміхнувся Маріуш. — Останнім часом я втратив нюх, як старий пес. Топчуся на місці, а Горник водить мене за ніс.

Маріуш збився зі сліду. У готелі Горник майже не з’являвся, незважаючи на те, що не з’їжджав звідти. Якось Маріуш бачив його разом із Тамарою, а куди потім той подався залишилося загадкою. Він облаяв свого водія, обізвав неповоротким, потім перепрошував, але Слава як у воду канув.

— Я просто стомився, — думав Маріуш. — Треба зупинитися, передихнути й упорядкувати думки.

Він звелів Василеві їхати на місцеве кладовище. Водій здивовано поглянув на нього, але зайвих запитань ставити не став. Дорогою Маріуш купив квіти й аж до цвинтаря їхав мовчки. Він попросив водія зачекати в автівці, а сам пішов доріжкою вглиб цвинтаря.

Маріуш зупинився біля могили Тамариної матері, поклав букет білих лілій. Потім підступив до місця поховання Марка, довго вдивлявся в зображення на граніті, мовчки поклав квіти й швидко пішов назад.

— Сьогодні ти вільний, — сказав він водієві й розрахувався з ним.

— Коли мені чекати на ваш дзвінок? — запитав той, задоволено ховаючи гроші до кишені.

— Я наберу, — кинув Маріуш і додав: — Твоя справа чекати.

— Зрозумів! — кивнув головою чоловік.

Маріуш завернув до крамниці, купив пляшку горілки, хліб, сиров’ялену ковбасу та півлітрову пляшку мінеральної води. Зачинившись у своєму номері, він увімкнув телевізор, розклав на столику випивку та закуску. Маріуш намагався згадати, коли востаннє мав бажання нализатися на самоті до чортиків, щоби ні про що не думати. Чоловік випив перші п’ятдесят грамів — пішли важко: він скривився та здригнувся всім тілом.

— Яка гидота! — сказав, запивши мінералкою.

Після другої чарки Маріуш згадав, що таке саме бажання відчував понад десять років тому.

«Як швидко біжить час! — міркував він, жуючи ковбасу. — Невже минуло так багато років?!»

Коли пляшка спорожніла, Маріуш уже не міг встати з місця.

— Старію! — промовив він і звалився на ліжко. — А тебе, Горнику, я однаково вб’ю! — пробурмотав наостанок, до того, як, розкинувши руки, голосно захропти.

Розділ 50

— Галю, ти що сьогодні робила? — поцікавилась Тамара в сестри.

— Перебрала речі в шафі, дещо попрала, — відповіла та. — Ретельно готуюся до приїзду тітки. А ти що?

— Уяви собі, що те саме! Генеральне прибирання затіяла.

Галина засміялася.

— Ми ж сестри, як-не-як! — сказала вона.

Від тих слів Тамарі перехопило подих. Давно Галина не була такою, так давно, що навіть почала забуватися вона колишня. Тамара не зронила жодного слова про Галинине лікування — боялася навіть думати про те, що сестрі й самій непогано вдається. Зараз Галина також була твереза — Тамара відразу це почула.

— Хочу познайомити тебе з тим чоловіком. Пам’ятаєш, ми домовлялися?

— Приходьте, але у мене немає чим пригощати. Не годувати ж його вареною ковбасою?

— Кава, чай є?

— Таке знайдеться.

— Решту ми принесемо із собою, — пообіцяла Тамара.

Нещодавно зателефонував Слава, і вони домовилися про візит до Галини. Він повинен був під’їхати десь за годину, тож Тамара вирішила не гаяти часу та знову заходилася прибирати. Давно вже вона так ретельно не порядкувала: перебрала весь одяг, дещо попрала, дещо — вже попрасувала, непотрібне складала до сміттєвого мішка.

«Як непомітно швидко біжить час і накопичується мотлох! — думала Тамара, трамбуючи у великий чорний пакет папери, старі квитанції, непотрібний одяг, зламані олівці й такі самі ручки, списані учнівські зошити. — Це ж треба стільки зайвого назбирати у будинку! В житті так само — поруч багато чого зайвого та негодящого, а ми все чіпляємося за нього, не наважуючись викинути».

Потому як витягла у двір два мішки сміття, Тамара сіла відпочити. Вона міркувала про те, що мусить викинути з голови думки, які заважають жити спокійно.

— Я не маю жити минулим, — говорила собі вона. — Марка вже не повернути, він десь у інших світах. Ми більше ніколи не лежатимемо поруч і не слухатимемо мелодію дощу — із цим треба змиритися. Життя продовжується, але