Читати книгу - "Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій"

Феліція

Коли Феліція опам'яталася, перед нею все ще стояла моторошна постать, тільки капюшон вже знову закривав її обличчя.

— Хто ви і що вам потрібно? — Фірніет посадив Феліцію на лаву, а сам зробив крок назустріч таємничій фігурі. Він не злякався її, він звик до магії.

— Я — Повелитель, найголовніший із хазяїв Обителі, — відповіла постать. — Ми встановлюємо тут порядки і вирішуємо, хто і як живе. І коли покидає Обитель.

— Ми живі люди. Нам тут не місце.

— Саме так: не місце, але ви прийшли. І якщо забажали з'явитися, тоді ви повинні дотримуватися наших правил. Думаю, ваші друзі вже повідомили вам, що нам потрібна сила поглинання.

— Так. Ми згодні вам допомогти, але нам потрібно повернутися у світ живих і знайти жрицю, яка розповість, як розбудити сплячу силу Сетірамів.

— Добре. Ви можете йти, Фірніете, ви не являєте для нас інтересу, а ось Феліція залишиться.

Фірніет підійшов до Феліції і взяв її за руку. Він дивився на Повелителя впевнено, без тіні страху на обличчі.

— Ми підемо разом, інакше сили поглинання вам не бачити.

— Тут я ставлю умови, а не ви, — Повелитель знову відкинув капюшон, оголюючи своє жахливе обличчя.

Феліція здригнулася і міцніше схопилася за Фірніета, але він тільки пирхнув. Він не боявся демонів.

— Помиляєтесь, — Фірніет похитав головою, на його обличчі з'явилася хитра усмішка. — Ви не можете дістати з Сетірамів сплячу силу, навіть якщо вб'єте їх, тож вам потрібні ми. Отже, ми маємо повне право диктувати свої умови. Хочете сили Сетірамів? Тоді відпустіть нас удвох. Я не залишу тут Феліцію.

— Вона теж має силу поглинання. Що коли наступного разу ви повернетеся один?

— Навіть якщо я захочу прийти один, Феліція мене одного не відпустить, — з грудей Фірніета вирвалося тяжке зітхання. — Чули щось про кохання? Воно змушує людей йти на ризик і чинити безрозсудні вчинки.

Повелитель нічого не відповів. Він довго дивився на Фірніета і Феліцію вивчаючим поглядом, синє полум'я з його порожніх очниць танцювало дикий, божевільний танець, ніби зачаровуючи співрозмовників, занурюючи їх у транс. Феліція майже піддалася цьому первісному вогню, але Фірніет був непохитний. На нього магія Повелителя не діяла.

— Добре, хай буде по-вашому, — Повелитель неохоче погодився. — Можете обидва повертатись у світ живих. Тільки майте на увазі: вам не обдурити мене. Після смерті ви опинитеся у мене. Рано чи пізно, але я отримаю потрібні мені сили. Ви просто відтягнете неминуче.

— Але хіба ви можете силоміць затягнути людину в Обитель? — Фірніет виглядав здивованим.

— Можу, якщо поставлю на ньому мітку.

Фірніет не встиг навіть збагнути що до чого, як Повелитель підійшов до них і схопив кожного за долоню — на тильній стороні в ту ж секунду спалахнув синім полум'ям невідомий символ і одразу ж погас. Феліція скрикнула від несподіванки: мітка обпалила їй на мить шкіру.

— Тепер можете повертатись.

Повелитель не міг усміхатися, але Феліція готова була присягнутися, що його голос звучав радісно, навіть самовдоволено. Він більше нічого не сказав, тільки змахнув кістлявою рукою на прощання і розчинився у своєму фіолетовому тумані.

— Це небезпечно? — Феліція потерла місце, на яке Повелитель наніс мітку — шкіра виглядала непошкодженою, але вона розуміла: мітка все одно є, просто її не видно.

— Не знаю, — Фірніет був чесний з нею. — Я з таким ще не стикався. Повернемось — вивчимо. Одне знаю точно: нехай цей бій за Повелителями, але війну виграємо ми. Я тобі обіцяю, Феліціє.

Фірніет притяг Феліцію у свої обійми і залишив на її губах швидкий, але ніжний поцілунок, а потім відвів її назад до будинку. Феліція почувала себе трішки краще в його надійних обіймах, але все одно страх уже заповз під її шкіру разом із міткою і витравити його звідти не уявлялось можливим. 

Вночі Феліція спала погано: її переслідував страшний образ Повелителя. Щоразу вона прокидалася, ледве не скрикуючи, але Фірніет крізь сон притискав її ближче і вона знову засинала в його теплих, надійних обіймах. Вранці вони повідомили всім, що покидають Обитель, розповіли про вечірню зустріч із Повелителем.

— Ви ж повернетесь? Не залишите Ірфлу тут? — Валідана пропалювала їх важким поглядом своїх темних очей.

— Повернемося, — підтвердив Фірніет. — Знайдемо жрицю, дізнаємось у неї, як пробудити силу, обміркуємо, що робити з силою Феліції і одразу ж сюди.

— А цілитель для Ірфли?

— Спочатку розберемося з силою поглинання, вирішимо всі питання з вашими Повелителями, а потім приведемо цілителя. Можливо, нам ще неодноразово доведеться пересуватися туди-сюди. Важко загадувати наперед, як усе буде. У будь-якому випадку ми вас не кинемо. У нас, світлих, так не прийнято. Хоча тебе, Валідано, я б із задоволенням залишив тут. З тобою проблем не оберешся.

— Ой, та годі тобі, Фірніете! — Валідана картинно закотила очі. — Повоювали трохи і заспокоїлися.

— Ти темна і характер у тебе не мед, а отже, все одно щось придумаєш.

— У тебе просто упередження проти мене! — Валідана пирхнула і попрямувала до виходу. Біля самих дверей вона обернулася. — Дайте мені знати, коли вони повернуться.

Валідана пішла, а за нею почали збиратися додому і Феліція з Фірніетом. Під цікавими поглядами королівської сім'ї вони створювали портал, як раптом Фірніет дещо згадав.

— Скажіть, комусь із вас Повелителі ставили мітки?

— Так, усім трьом, — відповів Еділан. — Тому ми не можемо відправити Елів разом із вами. А ми з Феллою були на межі життя та смерті, як і Ірфла, тож нам у будь-якому разі дороги у світ живих немає. Валідана могла б без проблем піти, але вона не залишить дочку.

— Повелителі справді можуть затягнути нас сюди за допомогою мітки?

— Я не знаю, Фіре, — Еділан похитав головою. — Мабуть, можуть. Навряд чи вони блефують. Вони ж демони, їх здібності набагато сильніші за наші.