Читати книгу - "Роза для Клелії, Еллі Гарус"

– Нічого собі! Аж вуха заклало!

– Якого біса ти тут? – Монтей трясе її за плечі. – Навіщо прийшла, якщо ми не домовлялися?!
Вона підвела голову та помітила за коміром його куртки свіжу кров.

– Скучила! – намагалася жартувати. – Тебе зачепило, Тео. У тебе кров!

– А, пусте. Потім розберемося. Як ти сюда потрапила?!

– У місцевих новинах, крім повалу уряду, на перших шпальтах пожежі будівель клану Буре́. Дивовижне видовище! Я об'їхала майже всі. Геніально! Нікому немає до них діла, адже у країні хаос. Самотужки я б з таким не впоралася, Монтей.

– Ти слушно підкреслила, в країні пекло, а ти раптом вирішила сюди припхатися повз шалений сплеск повстання. Хто з нас більш дивак?

– Я відчувала, що знайду тебе тут. А чого мені боятися? Смерті? Так я вже мертва, не забувай. Справа мене стосується, і я маю бути з тобою пліч-о-пліч, щоб остаточно поставити крапку.

– Відчайдуха!
Вона покладає, що він стрімголов захищає кожного? Ні! Якщо ж Клел так вважає, то її думки помилкові. Тільки Стефано знав на що здатний його підлеглий. Для небоги колишнього боса він готовий одягнути збрую стража, це взагалі найбільше на що здатний Монтей щодо інших людей.
Пролунав другий вибух. Монтей знову накрив собою блондинку. Через хвилину Клелія визирнула з-за дерева й кинула погляд на другий поверх. З віконних отворів підхоплені вітром танцювали язики полум'я. Монтей і Клелія почули чоловічий стогін та крики. На першому поверсі кухарка й помічниця учаділи.

– Вони ще живі?!

– Муки та агонія набагато феєричніше видовище. Он дивися... – вказав їй на вікно на другому поверсі над кухнею. – Біжить, біжить, мерзотник! Ба! То його відірвана рука залетіла на дерево. Плигати зібрався, чи що?
Увесь опечений й закривавлений Абель виліз на підвіконня з надією врятуватися від пожежі, стрибнувши з другого поверху у двір.

– Я йому не дозволю вибратися звідси живим!

– Стій, Клел...
Вона не стала чекати доки Абель стрибне, дістала револьвер й почулася коротка черга. Буре́ упав каменем прямо на чагарники своїх улюблених троянд.

– Ну що, вибрався на зовні, тварюко? – Вона підійшла ближче й націлилася у голову Абеля. Буре́ почав невиразно лепетати, ледь відтягуючи голос:

– Лі?! Ні... Ні! Напевно це марево! Це не може бути Лі! Вона ж мертва!

– Облиш, він усе одно вже нічого не бачить. Глянь на його обпечене лице, очі. – Монтей вихопив у неї з рук зброю та оглянув.

– Я ж хотів для неї добра, тільки й всього. – Продовжував бубніти собі під носа щось незв’язне Абель. – Я хотів повернути їй ясність розуму, а вона стала ще страшнішою! Моя дівчинка…

– Стривай! Про що це він? Абель?! – штовхнула старого ногою.
Та Абель закляк й змовк лежачи під зламаними кущами улюблених троянд

– Звідки у тебе револьвер?

– Стефано подарував на минуле Різдво. Деметри ж у домі немає? – спрямувала швидкий погляд на вікна маєтку.
Монтей присів навпочіпки до Абеля, мовчазно приклав пальці до яремної вени на його шиї.

– Він повільно конає. Буквально фінальні хвилини життя, – похапцем позбирав із газону гільзи. – Не виглядай Деметри, як і домовлялися, я взяв її у заручниці.

– Добре.

– У мене з'явилося до неї кілька запитань, тому, якщо не проти, перед тим як ти з нею розберешся на власний розсуд, я б залюбки з нею поспілкувався. 

– Які ще запитання?! Про що?

– Та все ж про тебе, люба, – смикнув її за руку. – Ходімо звідси, Абель вже мертвий. Власне, я дістав підвіску, і в мене виникли запитання на які Абель дав свою відповідь, а тепер черга за Деметрою. Хочу почути її версію подій.

– Хіба не можна було мене попередити?!
Клелія йде повз нього, Монтей за нею дріботить, знову ступає поруч.

– Це б нічого не змінило. Все ж відбулося, як того хотів Стефано. Я спочатку дістав твою скрипку та підвіску.

– Що?!

– Я ж не знав скільки у мене часу. Не сьогодні-завтра Абель зняв би мене з посту або ексгумував «твоє» тіло. Я мав діяти. До речі, у твоєму записнику я віднайшов малюнок підвіски. Бачиш, а ти казала, що він не корисний.

– То малюнки Стефано, та й записник колись йому належав. Гаразд! Ти знайшов послання для мене?

– Знайшов. Почекай, куди ми йдемо? Я підпалив свій автомобіль замітаючи сліди. Нам треба розшукати новий транспорт.
У цей час Рем, який ховався в очереті під вербою, помітив Клелію та посигналив.

 – Я вже знайшла, – Клелія помітила Рема й попрямувала до нього. – Так що там залишив Стефано?

– Що за хлопець?

– Він зі мною, йому можна довіряти. Добре, що ти не поїхав, Рем. – Знайомтеся, це Тео, і нам треба валити. Хутко!
Вони заплигнули у салон. Рушили.

– Зрозумів! Тримайтеся міцніше. – Подивився на Монтея у дзеркало. – Куди їдемо?

– У напрямку істини, – Монтей підбадьорено глянув на Клелію, й додав Рему. – Виїжджаємо по цій дорозі за місто, а далі я вкажу шлях.

Рем кивнув й увімкнув собі радіо, щоб слухати останні новини. Зв'язок був поганий. Коли вони добралися до перехрестя, Монтей звелів Рему зупинитися й вийти з авто. Тео вийшов слідом, щось сказав і дав Рему, той кинув у вікно прощальний погляд на Клелію, перебіг дорогу й зник. Монтей зайняв водійське місце та вимкнув радіо.

– Що таке? Куди пішов Рем?

– Напевно у безпечне місце. Я дав йому грошей. Наші шляхи на цьому з ним розходяться.

– Чому?

– Я звик довіряти тільки собі, так що пробач, люба, з твоїм приятелем нам не по дорозі.

– Він з того місця, де я жила останніх пів року.

– Знаю... – Тео справді довідався про Майстерню, коли шукав де переховується Клелія. – Але наша с тобою справа – тільки на двох.

– Ти що мене вистежував?!

– Я ж повинен бути в курсі, що з тобою, де ти, от і дізнався про те товариство лібертів. – Посміхнувся. – Та не жахайся так, я глибоко копати не став. Не до того було. Просто цікаво стало, що тебе кидає із крайності у крайність – від скаженої сімейки до товариства вільних поглядів.