Читати книгу - "Мистецтво сновидінь"

був добрий маневр, — зауважив він і розсміявся. — Ти був щирий — дійсно мав намір висловити свою вимогу. Бути щирим — це все, що вимагалося. Власне, тобі не було необхідності позбуватися посланця. Треба було лише загнати його в кут, змусивши запропонувати альтернативний, зручний для тебе варіант. Упевнений, посланець більше не втручатиметься.

Він мав рацію. Я продовжував вправлятись у сновидіннях без будь-яких втручань з боку посланця. Характерним наслідком було те, що я почав бачити сни, в яких засинав у кімнаті — подобі моєї кімнати з повсякденного життя з єдиною відмінністю: уві сні кімната завжди була настільки скошена, настільки деформована, що нагадувала велетенське кубістське полотно, правилом якого були тупі й гострі кути замість звичних прямих між стінами, стелею й підлогою. У моїй покривленій кімнаті вже сам нахил, утворений гострими й тупими кутами, був засобом яскравої демонстрації якихось абсурдних, поверхових, але реалістичних подробиць: наприклад, хитрих ліній дерев’яної підлоги, знебарвленої погодою фарби на стінах, острівців пилу на стелі чи змазаних відбитків пальців на краю дверей.

У тих снах я невідворотно губився у водянистих всесвітах дрібниць, спотворених кривизною. Під час усіх моїх занять кімната так густо рясніла дрібницями, а ті так вабили до себе, що одразу змушували мене поринути в них.

Першої ж вільної миті я вже був у дона Хуана й радився з ним про цей стан.

— Я не можу здолати мою кімнату, — сказав я йому після того, як переповів усі подробиці моїх занять сновидіннями.

— Що змушує тебе думати, що ти повинен здолати її? — з усмішкою спитав він.

— Я відчуваю, що маю вийти за межі моєї кімнати, доне Хуане.

— Але ти виходиш за межі своєї кімнати. Може, тобі варто спитати себе, чи не заплутався ти знову в інтерпретаціях. Що, на твою думку, означає рух у цьому випадку?

Я сказав йому, що вихід з кімнати на вулицю так нав’язливо сниться мені, що я відчуваю справжню потребу зробити це знову.

— Але ти робиш дещо більше за це, — заперечив він. — Ти входиш до неймовірних просторів. Чого ще ти хочеш?

Я спробував пояснити йому, що маю фізичне бажання вирватися з пастки дрібниць. Що мене найбільше засмучувало, так це моя нездатність звільнитися від усього, що приковувало мою увагу. У сухому залишку — хотілося мати дещицю волі.

Настала тривала тиша. Я чекав, що почую більше про пастку дрібниць. Зрештою, він же застерігав мене про їхні ризики.

— У тебе чудово виходить, — нарешті сказав він. — Сновидці витрачають дуже багато часу, вдосконалюючи свої енергетичні тіла. А йдеться саме про це — про вдосконалення енергетичного тіла.

Дон Хуан пояснив, що причина, через яку моє енергетичне тіло змушене переглядати деталі, безнадійно загрузаючи в них, у його недосвідченості, неповноті. Він сказав, що маги впродовж усього життя цементують енергетичне тіло, дозволяючи йому всотувати все, що можна.

— Доки енергетичне тіло не є довершеним і зрілим, воно всотує саме себе, — продовжував дон Хуан. — Воно не може звільнитись від потягу занурюватися в усе. Але якщо взяти це до уваги, замість боротися з власним енергетичним тілом, як-от ти робиш зараз, можна простягнути йому руку допомоги.

— Як мені це зробити, доне Хуане?

— Скоригувати його поведінку — так би мовити, відстежувати її.

Він пояснив, що, оскільки все, пов’язане з енергетичним тілом, залежить від слушної позиції точки збирання, а сновидіння — ніщо інше, як спосіб змістити її, то, відповідно, відстежувати її — це спосіб закріпити точку збирання в ідеальному положенні. У моєму випадку — у положенні, в якому можна цементувати енергетичне тіло й з якого воно нарешті постане.

Дон Хуан казав, що з тієї миті, відколи енергетичне тіло здатне рухатися саме, маги вважають оптимальне положення точки збирання досягнутим. Наступний крок — відстежити її, тобто зафіксувати в цьому положенні для довершення енергетичного тіла. Він зауважив, що процедура ця — простіше не вигадаєш. Потрібен лише намір відстежити її.

За цими словами настало мовчання, під час якого ми вичікувально дивились одне на одного. Я чекав, що він щось додасть, а він — що я зрозумів сказане ним. Я не зрозумів.

— Спрямуй своє енергетичне тіло на досягнення оптимального положення для сновидінь, — пояснив він. — Потім спрямуй енергетичне тіло лишитись у цьому положенні — і ти будеш відстежувати.

Він зробив паузу і поглядом закликав мене обміркувати його слова.

— Спрямування — це таємниця, але тобі це вже відомо, — сказав він. — 3 його допомогою маги зміщують точки збирання й фіксують їх так само, спрямуванням. Однак техніки спрямування не існує. Воно здійснюється на практиці.

Цієї миті я не уникнув чергового безглуздого припущення чого я вартий як маг. Я був безмежно переконаний, що якось знайду правильний спосіб спрямувати себе до фіксації точки збирання в ідеальному положенні. У минулому я успішно виконував усі можливі маневри, не знаючи, як саме я це роблю. Дон Хуан сам дивувався чи то моїм здібностям, чи то моєму везінню, і я був упевнений, що так буде й цього разу. Я жорстоко помилявся. Що б я не робив, як би довго не вичікував, я не досягнув жодного успіху щодо фіксації моєї точки збирання в будь-якому положенні, не кажучи вже про ідеальне.

Після місяців серйозної, але безплідної боротьби я здався.

— Я справді вірив, що можу це зробити, — сказав я дону Хуану, коли був у нього вдома. — Боюся, що зараз я більший самолюб, ніж будь-коли.

— Не зовсім, — усміхнувся він. — Насправді ти вкотре традиційно заплутався в інтерпретації термінів. Ти хочеш знайти ідеальне положення так, як шукав би загублені ключі від машини. Потім хочеш прив’язати до нього свою точку збирання, як зав’язуєш шнурівки. Ідеальне положення й фіксація точки збирання — це метафори. Вони ніяк не пов’язані зі словами, що вживаються для їхнього опису.

Потім він попросив розповісти йому останні події з моїх сновидінь. Насамперед, я згадав про те, що мій потяг з головою занурюватись у подробиці помітно зменшився. Я припустив, що, оскільки у своїх снах я рухався неконтрольовано й без упину, можливо, саме цьому рухові завжди вдавалося зупинити мене, перш ніж я поринав у деталі того, на що дивився. Зупинений в такий спосіб, я мав можливість дослідити сам акт мого занурення в дрібниці. Я дійшов висновку, що неоживлена матерія дійсно має знерухомлювальну силу, яка променем тьмяного світла приковувала мене до місця. Наприклад, не раз якась незначна відмітина на стіні чи у дерев’яних прожилках підлоги в моїй кімнаті кидала промінець світла, пронизуючи ним мене, і щойно моя