Читати книгу - "Випробування невинуватістю"

Він узяв аркуш паперу й почав писати. Короткі нотатки, імена, знаки запитання… Намацати вразливе місце…

Раптом, кивнувши головою, він написав: «Тіна»…

Він міркував…

Потім узяв інший аркуш.

Коли ввійшла Мері, він ледь підвів голову.

– Філіпе, що ти робиш?

– Пишу листа.

– Естер?

– Естер? Ні. Я навіть не знаю, де вона зупинилася. Кірсті щойно отримала від неї листівку, вгорі було написано «Лондон» і більше нічого.

Він вишкірився до неї.

– Поллі, гадаю, ти ревнуєш. Так?

Вона втупилася в нього своїми холодними блакитними очима.

– Можливо.

Йому стало трохи некомфортно.

– Кому ти пишеш? – Вона підступила на крок ближче.

– Прокуророві, – жваво виголосив Філіп, притлумлюючи напад холодного гніву. Має право чоловік хоча б листа написати так, щоб його про це не розпитували?

Потім він побачив її обличчя та злагіднів.

– Поллі, це лише жарт. Я пишу Тіні.

– Тіні? Навіщо?

– Тіна – моя наступна лінія атаки. Поллі, ти куди?

– До ванної, – сказала Мері та вийшла з кімнати.

Філіп розсміявся. До ванної, як і в ніч убивства… Згадавши їхню розмову про це, він знову засміявся.

II

– Ходімо, синку, – підбадьорливо мовив комісар Г’юїш. – Вислухаємо тебе.

Містер Сиріл Грін глибоко вдихнув. Але допоки зміг щось сказати, втрутилася його мати.

– Знаєте, містере Г’юїш, я багато чого не помічала. Ви ж знаєте цих дітей. Усі розмови й думки про космічні кораблі чи щось таке. І ось він приходить додому та видає: «Мамо, я бачив супутник, він сідає». Ну, перед цим він торочив про літаючі тарілки. Завжди щось таке. Ці росіяни, вони забивають їм баки.

Комісар Г’юїш зітхнув і подумав, що було б набагато простіше, коли б мами не наполягали на тому, щоб супроводжувати своїх синів, і не говорили замість них.

– Ну ж бо, Сиріле, – підштовхнув він, – ти пішов додому та розповів мамі, що бачив російський супутник – чи що це було…

– Я тоді того не знав, – почав Сиріл. – Я був дитиною. Це сталося два роки тому. Звісно, тепер я знаю краще.

– Ті мікромобілі, – втрутилася його мама, – на той час це було щось зовсім нове. Поблизу таких не мав ніхто, тому природно, що коли він побачив автівку, таку яскраво-червону, то не зрозумів, що це звичайний автомобіль. І коли наступного ранку ми почули, що місіс Арґайл убили, Сиріл сказав мені: «Мамо, це росіяни. Вони прибули сюди на своєму супутнику, забрали її і вбили». «Не мели дурниць», – сказала я. А пізніше того самого дня, звісно, ми почули, що її сина заарештували за це.

Комісар Г’юїш іще раз терпляче звернувся до Сиріла.

– Як я розумію, це було ввечері? Ти не пам’ятаєш, коли саме?

– Я саме пив чай, – промовив Сиріл, намагаючись пригадати та важко дихаючи. – І мама була в інституті, тож я знову трохи погуляв із хлопцями, і ми захотіли трохи пройтися та подалися до нової дороги.

– Цікаво, що ви там робили, – сказала його мати.

Утрутився констебль Ґуд (саме він привів цей багатообіцяючий доказ). Йому було чудово відомо, чим Сиріл та інші хлопчаки займалися на новій дорозі. Кілька господарів з обуренням повідомили про зникнення хризантем, а йому було чудово відомо, що певні непорядні особи із селища таємно підмовляли хлопчаків красти для них квіти для продажу на ринку. Констеблю Ґуду було чудово відомо, що це не найвдаліший момент для порпання в колишніх правопорушеннях. Він важко протягнув:

– Місіс Ґрін, хлопчаки – це хлопчаки, вони просто собі вештаються.

– Так, – погодився Сиріл, – ми просто грали в якусь гру. І там я побачив його. «Нічого собі, – сказав я, – а це що таке?» Звісно, тепер я знаю. Я вже не дурна дитина. Це був просто один із тих мікромобілів. Яскраво-червоний.

– А час? – терпляче допитувався комісар Г’юїш.

– Ну, як я і кажу, я випив чай і ми пішли гуляти. Я почув, як б’є годинник, і подумав: «Ого, мама прийде додому та хвилюватиметься, якщо мене не буде». Тож я пішов додому. Я сказав їй, що думав, що я бачив російський супутник. Мама сказала, що це все неправда, але це було не так. Тільки так, тепер я вже краще знаю, що то було. Розумієте, тоді я був іще малим.

Комісар Г’юїш запевнив, що розуміє. Після ще декількох запитань він відпустив місіс Ґрін і її нащадка. Констебль Ґуд стримів позаду із задоволеним виглядом молодшого по службі, що зарекомендував себе та сподівається на схвалення.

– Мені раптом спало на гадку, – промовив констебль Ґуд, – що цей хлопчик говорив щось про росіян, які вбили місіс Арґайл. І я собі подумав: «Ну, це ж може щось означати».

– Це таки щось означає, – погодився комісар. – Міс Тіна Арґайл має червоний мікромобіль, і схоже, мені доведеться поставити їй іще кілька запитань.

ІІІ

– Міс Арґайл, ви були там тієї ночі?

Тіна поглянула на комісара. Її руки вільно лежали на колінах, а темні некліпаючі очі нічого не виражали.

– Це було так давно, – сказала вона, – що я справді не пам’ятаю.

– Там бачили ваш автомобіль, – зазначив Г’юїш.

– Справді?

– Та ну ж бо, міс Арґайл. На наше прохання розповісти про ваші переміщення тієї ночі ви повідомили нам, що поїхали додому та більше того вечора не виходили. Ви приготували собі вечерю і слухали грамофон. Так от, це неправда. Якраз перед сьомою годиною ваш автомобіль помітили на дорозі неподалік Сонячного Рогу. Що ви там робили?

Вона мовчала. Г’юїш почекав кілька хвилин, а потім знову озвався.

– Міс Арґайл, ви заходили до будинку?

– Ні, – заперечила Тіна.

– Але ви там були?

– Це ви кажете, що я там була.

– Річ не в тому, що я так кажу. У нас є докази, що ви були там.

Тіна зітхнула.

– Так, – погодилася вона. – Того вечора я туди їздила.

– Але ви говорили, що не були в будинку?

– Ні, до будинку я не заходила.

– Що ви робили?

– Я знову повернулася до Редміна. Потім, як я вже згадувала, приготувала собі вечерю і ввімкнула грамофон.

– Навіщо ж ви туди їздили, якщо не заходили до будинку?

– Я передумала, – мовила Тіна.

– Міс Арґайл, що змусило вас передумати?

Коли я дісталася Сонячного Рогу, то не захотіла туди заходити.

– Через побачене чи почуте?

Вона не відповіла.

– Послухайте, міс Арґайл. Тієї ночі вбили вашу матір. Її вбили в проміжку між сьомою та о пів на восьму. За якийсь час до сьомої години ви там