Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

та О. Яблоновський. Вони вимагали від центрального проводу повстання у Королівстві Польському, щоб сильні повстанські загони увійшли з австрійської Галичини до Правобережжя. Повстанський комітет у Львові з цим планом не погодився, але Ружицький домовився з одним із керівників повстанців, генералом Ю. Висоцьким, що на початку травня почнеться повстання на Київщині та Волині, якому допоможе загін Висоцького. Була випущена відозва до поляків на Русі, яка закликала до надання допомоги повстанню в Литві та Польщі. Народний Уряд (як став називав себе Центральний національний комітет) призначив генерала Висоцького головнокомандувачем збройних вил повстанців у Люблінському воєводстві та на Русі. Поділля мало повстати трохи пізніше, туди мав увійти з території румунської Молдови з кількома сотнями добре озброєних повстанців полковник 3. Мілковський. Існував також план висадження в Одесі ґарібальдійського легіону з Італії на чолі з сином Ґарібальді, але з цього фантастичного плану нічого не вийшло.

Ружицький планував почати повстання у Волинській губернії (переважно в її північній частині) 8 травня, і в цьому напрямку 7 травня (25 квітня) 1863 р. було відправлено з Києва кілька груп під загальним керівництвом капітана В. Рудницького.

Щоб привернути на свій бік селянство, повстанці проголосили так звану «Золоту грамоту», у якій обіцяли, що у власність селян довічно та без жодної оплати переходять орні землі та майно, за які зараз селяни мали сплачувати чинш чи відробляти панам. Селяни сприйняли цю відозву по-різному. У низці місць українські селяни прихильно ставилися до повстанців. Так, у селі Насташка Васильківського повіту їх зустрічали хлібом-сіллю, а в селі Великополовецьке того ж повіту, Гуровець Бердичівського повіту та в деяких інших селах вступали до повстанських загонів і разом із польськими патріотами мужньо билися з царськими військами; Часом селяни сприймали заклики повстанців вороже, не вірячи їм. Траплялися навіть напади на повстанців, що зачитували селянам «грамоти». Найбільша така трагедія сталася в селі Соловіївка 9 травня (27 квітня) 1863 р. Невеликий загін з 21 особи, що протягом трьох днів їздив селами, зачитуючи «Золоту грамоту», був оточений кількома сотнями озброєних селян та знищений. Уціліло лише 9 поранених, яких селяни передали поліції. За словами польського історика (і учасника антикомуністичного підпілля після Другої світової війни) Павла Ясениці, «український люд боровся з повстанням не тому, що воно було польським, а тому, що він вважав його панським».

На цій ненависті українського селянства до польських панів зіграв царський уряд. Згідно з наказом Київського генерал-губернатора з-поміж офіцерів Київського військового округу (що охоплював три правобережні губернії, Київську, Подільську та Волинську) було призначено начальників загонів сільської озброєної варти. Начальником у межах Заславського повіту був призначений поручник 8-ї артилерійської бригади Картамишев. Окрім Заславського повіту, військові начальники для сільської варти призначені були: в Житомирському повіті — підпоручник Нікольський, у Новоград-Волинському — поручник Валуєв та в Острозькому — капітан Авксентьев. До обов’язків цих офіцерів входило завжди мати точні свідчення про кількість сільської варти; особисто перевіряти її в місцях перебування; знати про можливі зміни в чисельному складі варти. Самі ж вартові обирали з-поміж себе так званих десяцьких та соцьких. У свою чергу, офіцер мав визначити, чи є здібними обрані на керівництво і чи благонадійні вони; коли в нього з’являлися сумніви, він повинен був вимагати перевиборів. Начальники-офіцери повинні були постійно перебувати в повітових містах, підпорядкованих їм варт, а в разі військових дій — керувати вартовими.

Оскільки невеликі загони польських повстанців створювалися на широкихпросторах Правобережної України в різних місцях, боротися з ними регулярними військами влада практично не могла, а отже, було вирішено провести своєрідну «всенародну мобілізацію». У кожному селі чи містечку третина дорослого населення мала вступити до сільської варти. Сама варта поділялася порівну на охоронну варту для охорони свого поселення, залишаючись по своїм домівкам, і на рухому варту, що мала за обов’язок постійно пересуватися й оглядати навколишню місцевість, а щонайперше — ліси. П’ята частина цих стражників мала бути кінною. У випадку появи повстанців, стражники мусили переслідувати їх та ловити, а коли повстанців було багато, то повідомляти про них начальникам поліції для надсилання військ. У спокійний час інструкція дозволяла рухомому складу варти залишатися на своїх місцях і займатися сільськими справами.

Показовою є рекомендація щодо способу мобілізації до числа варти. Інструкція про сільську варту зазначала, що варта як охоронна, так і рухома формується селянами самостійно за бажанням, але якщо бажання немає, то вона повинна бути сформована за ухвалою сільських і волосних старшин. А кожен, хто вступив до варти, має перебувати в ній не менш як два тижні. При цьому вогнепальна зброя, пояснював параграф 13-й, видається лише десяцьким і соцьким, якщо вони вміють стріляти. Інші стражники мають озброїтися списами, косами та сокирами на випадок переслідування повстанців, в інших же випадках виконання своїх обов’язків — під час охорони мостів, переправ, під час допиту захоплених підозрілих, озброєнням мають бути палиці та дрюки. Параграф 16-й повідомляв, що зброя для десяцьких та соцьких має бути доставлена з Київського арсеналу, якщо вони не зможуть відбити рушниці та пістолети в повстанців. Параграф 17-й повідомляв, що «государ імператор» милостиво звелів за вбитих стражників або покалічених повстанцями, відповідним сім’ям видавати залікові рекрутські квитанції. А ще однією пільгою був привілей отримати стражниками частину того майна, яке ними буде відбите в повстанців. Натомість кожен, хто не виконає своїх обов’язків як стражник, буде притягнутий до відповідальності.

Уже 8 травня (26 квітня) сільська варта напала на групу з 7 повстанців у Троянові, а 10 травня (28 квітня) вона допомогла загонові полковника Зердієва (дві роти 4 батальйону Подільського резервного полку і три роти 4 батальйону Празького резервного полку) розгромити повстанський загін колишнього поручника Адама Лукаша Зелінського із 187 кіннотників і 68 піхотинців під Лукою неподалік від Таращі. Третина загону загинула в бою, а залишки було взято в полон через два дні під Ісайками Канівського повіту. Було також вчинено напади на маєтки шляхтичів-поляків.

У Київському військовому окрузі було до 45 тисяч російських військ. Разом із сільською вартою цього виявилося не тільки достатньо для придушення повстання в межах округу, але навіть для допомоги в суміжних частинах Люблінської і Гродненської губерній.

Повстанці зосередилися особливо у Васильківському повіті, в маєтку графів Браницьких. 8 травня (26 квітня) 1863 р. Ружицький на чолі близько 170 кіннотників виступив до Любара, де наступного дня він розігнав невеликий російський загін. 12 травня (30 квітня) його загін перейшов до Полонного. Російська залога втекла, залишивши повстанцям військовий арсенал. Загін тепер налічував 190 волинських кіннотників, 50