Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

15 (3) травня Ружицький вирушив до Мирополя назустріч загонові Я. Храницького. 16 (4) травня до містечка практично одночасно з повстанцями підійшли три сотні козаків та дві піхотні роти під командуванням капітана Казнакова. Відбувся запеклий бій, наприкінці якого волинська кіннота сильно пошарпала козаків. Ружицький відійшов від Мирополя, а наступного дня туди підійшов загін Храницького силою 382 повстанця, але лише 300 з них були озброєні. Не зумівши пробитися на з’єднання з Ружицьким, Храницький був змушений прийняти бій та зазнав поразки, втративши вбитими, полоненими та втікачами понад 100 бійців.

Ружицький залишив у Мирополі відділ піхоти під проводом Владислава Цехонського, а сам із кінними повстанцями пішов на Поділля. Але на Поділлі повстання не спалахнуло, не в останню чергу через те, що терени не дуже придатні до партизанських дій. Тим часом загін Цехонського був розбитий росіянами під Миньковцями 22 (10) травня, і його залишки приєдналися до Ружицького, загін якого тепер залишався єдиним повстанським загоном на Правобережжі, оточеним з усіх боків більшими силами ворога (що налічували разом близько 15 тисяч). 25 (13) травня під Ляшками відбувся бій із козаками, що переслідували його загін протягом цілого дня за підтримки двох рот піхоти, посаджених на вози. 26 (14) травня під Салихою Ружицькому вдалося вирватися з російського кільця оточення та перейти 27 (15) травня із своїм загоном через кордон до Галичини. Там він реорганізував залишки свого повстанського загону в кінний Волинський полк, але в бойових діях уже не взяв участі. Кампанія тривала всього 3 тижні, і це був початок кінця для повстання у Правобережній Україні.

Незважаючи на поразку повстанських загонів на Правобережжі, генерал Ю. Висоцький продовжив підготовку своєї експедиції. Наприкінці червня 1863 р. загони повстанців почали збиратися на австрійсько-російському кордоні на ділянці від Лучиць до Сінькова та перейшли кордон 1 липня (19 червня) 1863 р., більш як через місяць після того, як загін Ружицького перетнув кордон у протилежному напрямку.

Першою метою походу мало стати захоплення Радзивилова, який боронила російська залога з 500 солдатів. Повстанці утворили три колони. Ліву з 360 бійців очолив полковник Францішек Городинський. Головними силами (800 піхотинців і 200 кіннотників) командував сам Висоцький. Праву колону з 500 добровольців очолив полковник Мінєвський. Зранку 2 липня (20 червня) ліва колона мала атакувати Радзивилів з боку Кременця. Колона Висоцького мала вдарити на місто з півдня, через передмістя Левятин. Мінєвський мав ударити з півночі.

Напад на місто не вийшов через те, що не вдалося забезпечити синхронність дій різних загонів повстанців. Колона Городинського першою почала наступ, але відступила після загибелі її командира і багатьох бійців. Росіяни встигли зайняти передмістя Левятин, яке Висоцький розраховував, що буде вільне від ворога. Після запеклого бою повстанці взяли Левятин, але були змушені відступити з тяжкими втратами від міста і зрештою перейти австрійський кордон. Колона Мінєвського взагалі не встигла вчасно вийти на вихідні позиції. Проблукавши кілька днів по околицях, вона також повернулася до Галичини.

Експедиція полковника Мілковського навіть не змогла перетнути російський кордон. 15 (3) липня 1863 р. після короткого бою вона була роззброєна румунськими військами під Костангалією на румунському березі Пруту. Невдало закінчилася й остання спроба сильного повстанського загону з Галичини перетнути кордон коло Жджар 1 листопада (20 жовтня) 1863 р.

Близько 20 повстанських загонів, що діяли в Правобережній Україні, були розгромлені, а частина з них перейшла на територію Галичини. Під час 35 збройних сутичок було вбито 569 і поранено 109 повстанців, кілька тисяч роззброєно та ув’язнено. Загальна ж кількість репресованих учасників повстання становила 4470 осіб.

Поразка повстання у Правобережній Україні полегшила боротьбу російського уряду з визвольним рухом у самій Польщі, Білорусі та Литві. У травні 1863 р. Народний уряд створив паралельну підпільну державу — власну поліцію, пошту, податкові органи, що якийсь час діяли паралельно з російською адміністрацією. Під час Другої світової війни цей досвід став у пригоді Армії Крайовій.

Дипломатичні демарші Франції, Британії й Австрії, на які розраховували «білі», виявилися безрезультатними та сприяли зближенню між Росією і Пруссією (це, в свою чергу, долучилося до перемог Пруссії у війнах 1866 р. з Австрією та 1870 р. із Францією). Із призначеннями імператором Олександром II генерал-губернатором Південно-Західного краю генерала Михайла Муравйова та намісником Королівства Польського генерала Федора Берґа почався період жорстокого терору проти повстанців і тих, хто їм симпатизував. На початку березня 1864 р. царський уряд оголосив про проведення селянської реформи на землях, охоплених повстанням, на умовах, більш сприятливих для селян, ніж у решті імперії. До вересня 1864 р. повстання було придушено, хоча останній загін повстанців (під проводом священика Станіслава Бжускі) тримався на Підляшші до квітня 1865 р.

Протягом 15 місяців боїв через загони повстанців пройшло близько 200 тисяч людей (хоча одночасно діяло не більш як 35 тисяч) що дали 1228 боїв російським військам (956 у Королівстві Польському, 237 в Литві та Білорусі, 35 у Правобережній Україні). Легендарне повстання стало важливим компонентом польської національної свідомості. Не виключено, що повстання зупинило процес русифікації поляків. У той же час царський уряд посилив русифікацію України, почавши розглядати українську ідею як «польську вигадку». На міжнародній арені повстання призвело до посилення Пруссії та стало важливим етапом до утворення Німецької імперії, що почала претендувати на роль гегемона в Європі, зумовивши з часом дві світові війни.

Проблема «української еліти» другої половини XIX — початку XX ст. (С. Шамара)

В українській історичній літературі та масовій свідомості досить поширена думка про те, що все XIX ст. було всуціль бездержавним періодом, оскільки до того часу українська спільнота повністю втратила навіть рештки самоврядування. Ліквідація козацької автономії Гетьманщини, Слобожанщини та Запоріжжя супроводжувалася внутрішнім переворотом у світогляді тогочасної української провідної верстви. Це знаходило свій зовнішній вияв у русифікації козацької аристократії, перетворенні її на частину імперської еліти. Ще раніше на шлях денаціоналізації втрапила еліта на Правобережжі, яка досить швидко усвідомила себе спочатку частиною шляхетської верстви Речі Посполитої, а згодом змушена була маніфестувати свою лояльність до Російської імперії.

Показово, що разом із втратою власної владної верхівки з суспільного обігу зникає і таке поняття, як «українська політика». Вочевидь, усе, що стосувалося українських земель, вирішувалося в координатах політичних інтересів інших потуг і було «внутрішньою справою» або Російської, або