Читати книгу - "Поруч у темряві , Кері Ло"

Я повернулася до Києва. Дорога була довгою, виснажливою, та я не відчувала нічого, крім порожнечі. Просто сиділа біля вікна, дивлячись на розмиті дощем вогні за вікном поїзда, і не могла змусити себе бодай щось відчути. Навіть біль.

Але коли я переступила поріг квартири, все накрило з новою силою. Емі зустріла мене на порозі. Вона нічого не сказала, лише обійняла. Я стояла нерухомо, поки вона стискала мене в обіймах, і знову думала: мене більше немає.

Наступні тижні злилися в суцільний туман. Я майже не говорила, майже не їла, майже не спала. Виходила з кімнати тільки тоді, коли вже не могла ігнорувати Емі. Вона ж не здавалася. Кожного ранку ставила переді мною каву. Кожного дня намагалася змусити мене вийти з дому. Розповідала щось, намагалася жартувати, ставила фільми, які ми колись дивилися разом, ніби сподіваючись, що я хоч трохи зреагую. А потім вона зробила те, про що я навіть не думала.

— Я записала тебе до психотерапевта.

Я підняла на неї погляд, і вона вже була готова до моїх заперечень.

— Арі, ти не справляєшся. Я бачу це, ти теж це знаєш.

— Я…

— Будь ласка.

Я дивилася на неї й розуміла, вона більше не може на це дивитися. Не може бачити, як я зникаю. І тому я погодилася.

Після декількох сеансів я почала шукати роботу і це було правильним рішення. Саме робота з часом допомогла мені забутися. 

Кожного ранку вставала, одягалася, робила макіяж, йшла на роботу, говорила з людьми, усміхалася. Я навіть почала виходити з Емі в кафе чи кіно. Здавалося, ніби я знову живу.

Біль, він не зник. Просто сховався глибше, став тихішим, майже непомітним. Але він був.

І я не знала, коли наступного разу він нагадає про себе.