Читати книгу - "Данило Галицький"

– Мало, мало, я дорожчого варта, не скупися!

Коли золотих у корсет нападало вдосталь, Лола, сміючись і виблискуючи зубами, потягнула Лева на сінник харчевні, прихопивши із собою жбан молодого вина. Ратники, що супроводжували його, вмовляли пана одуматися, але домоглися лише того, що він пригрозив батогом обом.

Клята ворожка запаморочила йому голову! Уже він її м’яв, крутив, складав і розкладав! Спустошивши себе, відновлював сили за допомогою вина й тутешнього солоного сиру. На свій подив і гордість, Лев виявив, що здатний продовжувати в такому дусі скільки завгодно, особливо коли до Лоли приєдналася її подруга Маргарита, майже позбавлена грудей, проте наділена дзвінким, мелодійним голосом і яка знала безліч сороміцьких пісень.

Князь Данило, довідавшись про гулянку сина, хотів розгніватися, але тут же передумав. Лев був іще молодий, а в Унгварі на нього очікувала не дуже приємна несподіванка. Князь узяв його із собою, щоб представити королю Белі як нареченого його дочки, принцеси Констанції. Дівиця не відзначалася ні статурою, ні розумом, однак мала стати запорукою того, що відтепер угорський король припинить зазіхати на галицькі території. Розплачуватися за вигоду належало Леву.

– Нехай потішиться наостанок, – махнув рукою Данило. – До ночі наздожене, ми неспішно поїдемо. Ти, Діонісію, залишайся при княжичі з півтора десятками молодців. Мені і п’ятьох вистачить.

– Краще б навпаки, князю, – обережно заперечив тисячник. – У дорозі будь-що може статися.

– Тому й доручаю тобі охороняти Лева. Він хлопець гарячий, безтурботний, а у Сваляві цілий гурт дружків ворожки. Не дай Боже, захочуть обібрати хлопця.

– Мені теж залишитися? – запропонував Вишгородський. – Лев мене послухає.

Юрій Вишгородський тільки розміняв третій десяток, проте розсудливості й поважності йому було не позичати. Він знав мови, був начитаний, умів малювати фарбами і грати на різних інструментах, починаючи від пастушої сопілки і закінчуючи еллінською арфою. Князь наблизив його до себе, щоб синам за взірець був, та й сам не цурався товариства Вишгородського. Не хотів собі в тому зізнаватися, однак шукав заміну Никодиму, без якого розумним словом не було з ким перекинутися.

– Ти зі мною поїдеш, – розпорядився Данило.

– А ти, Діонісію, з Левом не дуже панькайся. Якщо через дві години не протверезіє, занурюй його у воду і силоміць на коня саджай. Буде комизитися – легенько вдарити дозволяю. Прочухається, зрозуміє.

На тому й розійшлися.

Дорога знайома була, накатана. Вилася межи гір, немов змія, то вгору піднімаючись, то в улоговини спускаючись. Двох ратників Данило попереду пустив, двох при собі держав, один у хвості тримався, назад поглядаючи. Вишгородський по ліву руку від князя слідував, розповідав йому всякі цікаві речі про устрій світу піднебесного. Ратники, тримаючись на чималій відстані, теж слухали, розуму набиралися.

– У «Шестидневі» Іоанна Булгаріна, – розмірковував Вишгородський, – ідеться про те, що не всі зірки, які бачить людське око, є справді зірками.

– Що ж це тоді світиться в небі? – здивувався Данило.

– Планети, князю. Начебто Земля наша, тільки населені вони іншими створіннями.

– Птоломей писав, що Земля наша – куля. Чи так це?

– Не може того бути, – усміхнувся Вишгородський. – Ще Косма Індікоплов назвав подібні ідеї єрессю. Сам поміркуй: у Святому Письмі чітко сказано, що на Друге пришестя ангели скличуть народи трубами від кінця світу до краю. Де ж у кулі кінець, де край? Навіть подумати смішно. Адже якщо Земля округлої форми, то й небо кругле, а це повна нісенітниця.

Підбадьорений поважним мовчанням пана, Вишгородський, посилаючись на Косму, змалював Землю як велетенський прямокутник, що поступово піднімається посередині.

– Вершина гори цієї, – продовжував він, – нахилена на північ, а по схилах живуть різні народи. Із півдня сонце більше гріє, тому в тамтешніх краях і тепліше, і світліше, і люди смагляві.

– Схоже на правду, – погодився Данило. – Але одне незрозуміло мені. Що навколо прямокутника розміщується?

– Море-океан, князю.

– А за океаном що?

– Прозора стіна небесного зводу.

– А далі?

– Те лише Творцю відомо.

Деякий час Данило їхав мовчки, обмірковуючи почуте. Потім зізнався:

– Коли роздумую про це, то в мене ум за розум заходить. Пам’ятаю, у дитинстві ще осягнути силкувався: як далеко небеса пролягають? Лежу, бувало, на траві, дивлюся на зірки, а в самого голова паморочиться. І сон не йде, і моторошно стає. Розумієш, що всі ми ніби піщинки, навіть менші. Для чого ж тоді Господь створив нас? Спалахуємо, гаснемо, як іскорки.

Вишгородський хотів сказати що-небудь розумне, але нічого на думку не спало. У відомих йому книжках про це нічого не було. Траплялося і йому роздумувати про сенс життя людського, і тоді незрозуміла туга набігала. Неначе обдурять у чомусь, а в чому – не знаєш. Краще про такі речі не замислюватися.

Помітивши, що князь засумував, Вишгородський став веселити його всілякими смішними байками. Про бабу, яка в бочку за огірками полізла та так і застрягла задом догори. Про жадібних братів, які хитрого кума запросили спадок ділити. Про молодого чоловіка, що переплутав у темряві одні вуста дружини з іншими…

Данило реготав, перепитував:

– Вирішив, отже, що бородату йому підсунули? Ха-ха-ха! Ох, заморив!..

Посміюючись, під’їхали до броду. Тут князя нагнав сторожовий, повідомив, що чув позаду тупіт багатьох копит.

– Версти зо дві, – уточнив він, стримуючи запиленого коня.

– Лев наздоганяє, – сказав Данило. – Молодець Діонісій, угамував гуляку. Пий, а справу розумій. – Він махнув рукою. – Привал. Нащадкові моєму, напевно, відпочити захочеться після надмірностей. Обполоснімося, поп’ємо – і в дорогу. Уже недалеко.

Дружно роззувшись, люди полізли у воду остуджувати ноги, зіпрілі в чоботях. Дехто і до штанів роздягнувся, з насолодою плескаючись на мілині. Данило і Вишгородський залишилися на мілині, щоб не втрачати гідності. Там їх грабіжники і заскочили.

Було їх не менше ніж сотня: одні з боку Сваляви прискакали, решта в заростях на другому березі ховалися. П’ятьох дружинників посікли так швидко, що лише двоє спробували чинити опір, перш ніж упасти замертво. Не пощадили і беззбройних. Топтали кіньми, кололи, рубали.

– Зрада! – кричав Данило, люто перевертаючись у накинутих на нього сітях. – Діонісію! Сюди!

Він іще не зрозумів, що чужі люди за ним скакали навздогін. Усе вірив, що тисячник із дружиною настигне, відіб’є. Не наспів, не відбив. Довелося визнати поразку. Затих князь, у сітях заплутавшись, як велика, знесилена рибина. Поруч Вишгородський під тією ж сіткою лаявся, пута гриз, смикався з боку в бік.

– Досить, – сказав йому Данило. – Лежи тихо. Зараз викуп вимагати стануть.

Він помилився. Розбійники, з фізіономіями, забрудненими сажею і зеленню, щоб не впізнали, з полоненими навіть не заговорили. Відібрали зброю