Читати книгу - "Жовтий князь"

– Куди зникли? – питає Андрій.

– Десь поїдено. І втишився голод. З іншого м’яса консерви кращі.

– Воно синє, – означила Оленка; простягнула пальці, щоб торкнутися, але передумала.

– І не синє, а сизе: приглянься! – заперечив брат.

Надивилися діти і відійшли.

Дарія Олександрівна забула дотеперішній розпач; бачила, що можна всією родиною відживитися – відступити від краю прірви, біля якої тремтіли. Зваривши суп з кониною і картоплею, звеліла дітям:

– Тата будіть – снідати!

Вони тормосять і кличуть сонного Мирона Даниловича:

– Тату! Коня будем їсти.

Посідали за стіл. Спершу дивною видалася їм пожива: купкувата і важка. «Як земля, такий смак», – визначив батько і промовчав. До того голодні всі були, що скоро перемогли нехіть і відсмак, їли радо.

– Як вам? – питає мати.

– Добрий суп, мамо, добрий! – відказують малі.

Не торкнули ні крихти з печива; але на вогких тарілках нічого не зоставили. Мати боялася давати їм знов: ще занедужають…

Мирон Данилович відчував: шлунок повний гарячої страви, і від того приємно, але по всьому тілу була, як і раніше, жадоба; здавалося, кричала в кожному нерві, вимагаючи знов їсти. І змора – мов недуга.

– Ляжу я, – сказав він, – бо так знесиливсь.

Обмірковував, лігши: як перетягти останок здобичі і як схоронити м’ясо, чи з самою сіллю в діжці, чи також перекласти кригою.

Вибрався в степ через день, теж на ніч, в рідкому мороці. Санки легкі, сили ж окріпли. Аж здригнувся, побачивши чоловіка. Вертати? Ні! Взяв лопатку, що була прив’язана при мішку з сокирою: так озброївся. Зблизька впізнав невідомого – і ніяково стало. То хилив старенький односельчанин, Пилип Гільчак, слабий і тихий; санки волік.

– А добривечір і вам! – відгукнувся Гільчак, став і покірно дожидає, чи з смертною напастю підходить стрічний, чи в мирі.

– Куди, дядьку?

– Признаться, по мерзлу конину. Одні брали, та пізно було їм – уже хворіли, і лягли з половини. Котрі вижили, геть вибралися; сказали: візьміть решту, там і там. Мені трішки. Я старий, і в хаті мало хто дихає.

– Я теж по конину. Поділимося! – запевнив Катранник.

– Вам дорогу перебігаю?

– Що там! Вистачить…

Гільчак – тонкий і згорблений; борідка ніби стікає, рідка; крізь неї, при сніговому відсвіті в сутінях, видно горло і щелепи; мабуть, хворий чоловік, так висох.

– Поділимось! – твердить Катранник, – як хтось не вирив.

– Сьогоднішнього сліду не було. Мені казав шуряк про конину; колгоспник він, м’яса не їсть, бо всередині болячку має, через яку не можна. Ті, що з ним одтягали коня, бач, і здоровіші були, і харчів брали, – ні! померли. Багато таких: без причини доходять. Гибель кругом: всіх зачіпа. А нам небагато треба, бо в хаті нас двоє старих та донечка; другі діти переставилися, шестеро ж було. Загледів вас і думаю: по мерзлятину дужчий чоловік спішить, прожене хирного, тоді в хаті всім край…

– Що ви? Бог з вами! – скрикнув Катранник. – Мені б кістка конева поперек горла застрягла. Поділимось!

Підступивши до загребища, відгорнули сніг і відкопали мерзлоту ґрунтову. Здобули конячі рештки і поділили – на чотири душі і на три. Кінську голову, без шиї, Катранник поклав старому на додачу.

Поприв’язували мішки до санок і потягли до села.

Гільчак, дарма що старий і слабосилий, віз непогано. Очі йому світилися з лихоманковим поблиском при зусиллях, що, після вичерпаності, приходять, як горіння – з самих нервів або з таємного запасу спромоги в єстві, втримуваного аж до пропащої години, щоб порятувати.

Але того палання не відчував Катранник, хоч теж був знеможений.

Кониною прохарчувалися в лютій смузі зими. Рідко з воріт виходив Мирон Данилович, бо, промерзаючи, надто висилювався в марних мандрівках. Дома був, нехай одноманітний і прикрий, а поживний харч: коли розмірити скупо, тижнями можна лишатись на поверхні життя, далі від возіїв при підводі, що пригрібають так мілко! – здичавілі собаки гризтимуть ноги покійних.

Тяжко і в хаті; душа поривається знайти серед безнадійності якийсь просвіт і живлющий здобуток для дня – хоч кусник хліба, хоч пригоршню борошна. Споживаючи конину, всі чомусь нидіють і занепадають.

Одного разу, крізь рідкий сніговій, Мирон Данилович переходив вулицею; натужно переставляв ноги в глибокому снігу, що, стверднувши корою, кришився з лускотом і провалювався.

По обидва боки пустельні двори; в декотрих мертвяки лежать коло заметеного порога – нікого нема, хто міг би ховати, в кучугурі, коли не в землі. Садиби обернулися в пустощі: ні людської постаті живої, ні голосу зимової пташини, ні навіть будки собачої, не то що гавкоту, – ніде нема. Ні сарайчиків, ні курників і хлівів, клунь і комор! – все розібране і спалене. Тини позникали. Стріхи, і ті обідрані. Багато хат зовсім безверхих; подекуди біліють бантини і крокви їхні в снігу, як ребра кістяків. Позрубувано сади і пеньки викорчувано, або їх присипав сніговій. Нема диму над коминами, і стіни скрізь аж чорні; в вікнах здебільшого замість шибок темніють жмути ганчір’я. Серед сніжного обширу стирчать руїни, мов після чуми і пожежі, що пройшли нероздільно через село, а сліди притрусила зима.

Мирон Данилович підійшов до одного вікна і заглянув, притуливши долоню поруч обличчя, щоб затінити відблиск від скла. Всередині – самі неживі: на полу і долі; одна дитина біля підпіччя, а друга, трохи більша, біля порога. Мабуть, хотіла піти, куди очі дивляться, і зосталася тут навіки.

Моторошно стало. Сіялися дрібні сніжинки, мов ткавши півпрозорий саван над чорновіконними гробницями. На цілий небозвід розгорнули його – в тиші, що болючіша від кожної скорбі і ридання.

Мирон Данилович звернув до середини села. Він ніби прокинувся з страшного сну, що сковував його думки. Здається, ближчав і власний відхід звідси. Тільки запитання тривожило: де люди? Живі, знані. Певно, втрачені тепер. Він попрямував до хати пічника – там пустка, як всюди. Збереглися дві величезні тополі, тверді, ніби мідні; поки що ніхто не врубав. Коло них – сховок; тайною доброю оповитий під білими заметами. Хоронить найдорожчу коштовність на світі. Покладено її в чистому ґрунті: чашу, що була вмістилищем огню і світла небесного; і в ній знов з’являться вони в свій час!.. Тоді зійде чаша з глибини, крізь поверхню морозної смерті, в новий досвіт; відновляться дари Христові: для всіх, що грішні і не мають виправдання, крім молитви.

Прошепотів селянин: «Відпусти, Боже, злочинства мої!» – і пішов проз сусідні хатки.

Бачивши і там руїну,