Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Спершу дівчина злякалась, як у домі їхньому почали простирадлами завішувати дзеркала – перше, що завжди роблять, коли в оселі з’являється небіжчик. Дурманно запахтіло в домі від свічок і ладану, і дівчина сприймала той запах як запах смерті.

Прощатися з батьком прийшли всі їхні родичі – власне, материні, – знайомі, сусіди – дім переповнився людом, який пошепки між собою перемовлявся… Кожен осіняв себе хрестом, підходив до труни, у якій лежав жовтий на вид батько, зовсім не схожий на живого Василя Андрійовича, а наче хтось чужий, клав квіти, знову хрестився, відходив, завмирав…

Терпко пахтіло ладаном – аж у горлі першило.

Було тяжко, і здавалося, що світ білий зник, і його більше нема і не буде. І хто був винуватий у наглій смерті батька, кому він, добрий і незлобивий, заважав – хто скаже…

Потім батька одспівували, і зала наповнилась сизуватим димком од кадильниці, і це теж для Віри був дим смерті.

Після виголошення священиком «вічної пам’яті» гасили свічки…

Ще запам’ятала Віра, як везли батька на кладовище, а вже на самому кладовищі несли на плечах домовину, а попереду – хрест дубовий…

А ще вона запам’ятала – з жахом запам’ятала! – глибоку чорну яму, що здалася їй бездонною, ямою на той світ (вочевидь, так воно й було).

На похороні була чи не вся її гімназія (у кожного на рукаві чорний креп) на чолі з г-жою Перепьолкіною та викладачами… Але чим і як вони могли розрадити удову та її дітей…

Як опустили труну в ту вічну домівку небіжчика, всі підходили і кидали по грудочці землі в яму.

І Віра кинула грудочку, почула, як вона лунко об віко домовини стукнулась, і більше нічого не пам’ятала…

Отямилась вже вдома, на поминальному обіді – коли їй підносили ложечку з ритуальною їжею – коливом.

І тоді вона вперше заплакала, усвідомивши, що батька, якого вона так любила і який її так ніжно любив, у неї вже немає і ніколи-ніколи більше не буде… Господи, Господи, чому цей світ такий жорстокий?!

– Папа… – і швидко поправилась, – тато, – він любив і тішився, коли вона так його називала. Так ось тато дуже хотів ще хоч раз побувати в Полтаві своїй рідній. На це літо мріяв поїхати на Ворсклу і Лтаву…

– Не плач, дитино, – гладила її по голівці бабуся. – Твій батько тепер з небес високих побачить свою Полтаву, любу йому. Господь створив небо на третій день – для того, щоб жити там Самому разом з янголами, херувимами та іншими чистими духами і святими спасенниками. Небес сім, а над ними восьме небо, справжнє і справедливе. На восьмому небі сидить Бог на золотому кріслі, а біля нього літають янголи. Там і виділене житло святим спасенникам Божим. Серед них і твій папа, якого ти називаєш татом. Йому видно звідти всю землю і світ наш. Звідти йому й Полтаву видно…

– Правда? – і Вірі вперше за увесь похорон стало трохи легше, і вона повірила, що так і має бути – тато біля Господа, на восьмому справжньому і справедливому небі, і видно йому звідти Полтаву, тож і легко йому там… І діток своїх, і кохану жону, і всіх-всіх людей добрих – вічна йому пам’ять і спокій чистій душі його!

Як мати пережила трагедію, і сама потім не могла збагнути. Та чи й пережила її? Наче в один день вона так постаріла, що її іноді сприймали за бабусю Віри та її сестер. Але – трималася. Аби не засмучувати дочок, намагалася, щоб життя у їхньому будинку йшло, як і звичайно: до них все так само приходили гості, все так само розігрувалися шаради та «живі картини»…

Віра хоч і горювала за батьком, але зовні виду не подавала, намагаючись бути рівною, спокійною, витриманою. Вчилась добре, брала участь в гімназичних вечорах. Де читала вірші і навіть зіграла Ларису в «Безприданниці» Островського – за свідченням очевидців, вона так гарно грала, що глядачі забували, що перед ними на сцені дитина. До всього ж вона добре співала, акомпануючи собі на фортепіано, брала участь в аматорських спектаклях, читала вірші.

До театру відчувала непереборний потяг, тож часто бувала в театрах, навіть за кулісами, де познайомилася з багатьма артистами – зокрема Художнього. А ще, як і всі у той час, цікавилась кінематографом. Хоча самій стати кіноартисткою… Ні, про це вона тоді й не думала.

У ті часи артистична молодь Москви збиралася у знаменитих перцовських мансардах, куди також приходили поети, співаки, музиканти.

Будинок Перцова, вельми оригінальний, збудований у стилі руського модерну, знаходився в Саймонівському проїзді – душею та організатором творчих вечорів був один з помічників режисера МХТ Борис Пронін, невгамовний чоловік і великий вигадник та фантазер. Чимало обдарованих молодих людей завдяки йому відбулися як творчі особистості. Це його називали одним із творців руського Монмартра в Москві. На вечорах Бориса Проніна в будинку Перцова часто зі своїми подругами бувала і Віра Левченко – навіть допомагала пригощати гостей чаєм і кавою і сама всіма фібрами душі жадібно всотувала в себе атмосферу творчого свята, якою славився будинок Перцова.

Тоді театральне життя Росії було в розквіті. На сцені виступали ті, кого називали корифеями: Єрмолова, Турчанинова, Москвін, Коонен, Коміссаржевська, Качалов, Полевицька, Сара Бернар, Елеонора Дузе – вони вражали глядачів класичним репертуаром, п’єсами, що зачіпали проблеми сьогодення. Створювались театральні гуртки, народжувалися народні театри, у яких брав участь і Костянтин Станіславський. Тоді вже визначилися й перші лідери в російському ігровому кіно: Гардін, Протазанов, Бауер, Чардинін, Касьянов…

Особливо запам’ятався Вірі Левченко вересень 1908 року, коли з Петербурга до Москви приїхала на гастролі Віра Коміссаржевська. Давали п’ятиактну трагедію «Франческа да Ріміні» італійського поета і драматурга Габріеле Д’Аннунціо (п’єсу на російську мову переклали В. Брюсов і В. Іванов).

Враження було величезне. Преса писала, що сама Франческа – це госпожа Коміссаржевська, яка «грала цю роль з дивним проникненням і безмежною ніжністю і силою…» Їй аплодували за те, що вона – це вона. (Так пізніше аплодуватимуть і Вірі Холодній: за те, що вона – це вона.)

Віра Левченко була вражена її грою так, що, повернувшись додому, не знаходила собі місця. Враження її переповнювали. Очевидно, від цього вона зробилася замкнутою, вночі в неї піднялася навіть температура – пропасниця тривала цілий тиждень. Сімейний лікар пояснив