Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

Його, цього чувака, який пив від безвиході каву з молоком, саме й можна було зрозуміти – найгірше, коли людина, котру ти вважав братом по розуму і по безтямності, виявляється слабаком, не витримує тиску з боку нормального дорослого світу, підлаштовується під нього й замість того, аби разом із тобою весело трахати щоночі вашу спільну подружку, сидить у просякнутій підлітковим потом роздягалці й слухає дебільні розповіді своїх однолітків, які зовсім нічого не знають про темні й найбільш цікаві сторони цього життя, про аморальну виснажливу підліткову любов, якої він так соромиться і якої так наполегливо намагається позбутися, а позбувшись, довго сидить у порожній кімнаті, навіть не помічаючи, що разом із аморалкою зникла його здатність довіряти іншим, що система вміло і прораховано використала його м’язи й легені, що життя виглядає куди привабливіше, коли починаєш його змінювати під себе, що всі однокласники давно його залишили, самого в роздягалці, що чемпіонат, який видавався йому таким важливим, давно закінчився, а він так і не став чемпіоном і вже ніколи-ніколи ним не стане.

7. George Harrison. Hear Me Lord

Мій досвід спілкування з буддизмом обірвався разом із поразкою української революції 2001 року. Речі між собою не пов’язані, слід визнати, навіть уявити собі не можу велику жовтневу буддистську революцію, просто так випадково сталося, що в той самий час, коли нечисленні й розрізнені революційні маси якось намагалися дати раду з антинародним режимом, десь зовсім поруч, випадково, повторюся, час від часу з’являлися буддисти. Для мене ті події так і залишилися в пам’яті з сильним буддистським акцентом. Так сталося, що в 2000-му я познайомився з харківською громадою буддистів. Ми робили антивоєнний концерт, тоді саме почалась друга чеченська, і тут прийшли представники громади буддистів. Вони прийшли строкатим помаранчево-червоним піонерським загоном, тримаючись купи й намагаючись не відставати одне від одного. Як у справжнього піонерського загону, в них були барабани, у які вони били довгими дерев’яними патичками, створюючи шум і хаос і розлякуючи на своєму шляху недовірливу харківську публіку. Дізнавшись про наш концерт, буддисти вирішили нас підтримати, сказали, що теж проти війни, запропонували свої послуги й показали фото свого гуру, котрий жив десь у Тибеті, але час від часу катався світом і боровся за ойкумену. В Україну гуру пускати не хотіли, буддистів це неабияк печалило, вони вбачали в цьому прояви режиму, так воно, що найгірше, і було. «А чим ви можете допомогти?» – запитали ми буддистів. «Ми можемо прийти, – відповіли буддисти, – і прочитати молитву за мир». – «А що за молитва?» Буддисти швидко вишикувалися в шеренгу, дістали свої піонерські барабани й хором закамлали. Молитва за мир була складена російською мовою й відзначалася великою кількістю риторичних звернень і узагальнень. Загалом молитва нагадувала текст присяги бійця радянської армії – мовляв, перед лицем товаришів по буддизму зобов’язуюся боротися за мир і дбайливо ставитися до наданої мені в користування військової техніки. Трималися вони, як я вже сказав, групою, кожен окремо справляв досить неоднозначне враження, поодинці вони були схожі на молодих зеків, яких одягли в помаранчеві спідниці й примусили камлати молитву за мир. У їхніх очах релігійний вогонь відгонив рожевими відблисками шизофренії. Мені вони подобалися.

Перед концертом до мене підійшов представник цього самого антинародного режиму, котрий у них там, в антинародному режимі, відповідав за роботу з релігійними громадами. «У вас що, будуть буддисти?» – строго запитав він. «Так, будуть», – відповів я. «Що робитимуть?» – «Камлатимуть, – відповів я, – себто будуть читати молитву за мир». – «Ага, – промовив він стурбовано, – за мир. А можна отримати текст молитви?» – «Послухайте, – сказав я йому, – а ви, скажімо, перед Пасхою теж вимагаєте від православної церкви текст молитов, типу там щоб переконатися, що Христос воскрес і що жодних несподіванок цього року чекати не слід?» – «Знаєте, – він вирішив змінити тактику і довірливо до мене пригорнувся, – я вас не розумію: ось ви боретеся з антинародним режимом, себто з нами, – його голос звучав тепло і приглушено, сука гебешна, де вони цьому вчаться, – але для чого вам буддисти?» – «Ну, як для чого, – я спробував відсунутися, – вони за мир». «Ну, я, припустімо, теж за мир», – сказав він. «Але ж ви не камлаєте?» – заперечив я. «Усе одно я вас не розумію, – продовжив він. – Ось ви їх запрошуєте, а з них бабки треба збивати, хай платять, уроди, знаєте, скільки в них бабок?» «Не знаю», – признався я. Чувак скрушно похитав головою, з чого я зрозумів, що бабок у них до хуя.

Але дивно, подумав я, – здається, він не любить представників буддистської громади, як він, цікаво, працює з іншими громадами, може, він їх теж не любить? Може, він атеїст? Або ще гірше – представник якого-небудь сатанистського культу, може, його призначили головним по роботі з релігійними громадами з огляду на його сатанистське минуле, подумали – у нас і без релігійних громад справ по горло, у нашому антинародному режимі, так що доручимо цю справу заслуженому сатаністу, він-то їм напевне дасть просратись, усім цим масонам. Так що, отримавши карт-бланш, він рішуче приступив до роботи, щоранку приходив у свій кабінет із мідною табличкою «Комітет по роботі з релігійними громадами», де на столі лежали підручники з окультизму і сатанинська біблія, й починав прийом представників різних громад. Залишившись у кабінеті сам на сам із черговим адвентистом сьомого дня, він навалювався на беззахисну жертву, зв’язував її по руках і ногах і здійснював над її тілом різні ритуальні дійства – з профілактичною, так би мовити, метою. Жертва нажахано кричала, представники інших релігійних громад, котрі сиділи в коридорі на стільцях і чекали своєї черги, нервово пересмикували плечима, в останнього відвідувача він виривав печінку й серце, клав їх у великий поліетиленовий кульок із супермаркета «Таргет» і з почуттям виконаного обов’язку йшов додому. А міліціонери на вахті віддавали йому честь і з повагою говорили: знову Іван Михайлович халтурку додому поніс.

Відкамлавши, буддисти вишикувалися в колону й задоволено пішли додому. За ними довго відлунював барабанний бій.

Улітку наступного року вони знову з’явилися й запросили мене в гості. Революція зазнала поразки, реакція святкувала цілковиту й беззаперечну перемогу, одне гівно навколо, усі вилупки, усі продалися антинародному режиму з його комітетчиками й сатаністами, друзі порозбігалися, літо ще тривало, але осінь була вже десь поруч, десь зовсім поруч. Вони зателефонували й сказали, що відкривають ступу миру, запросили на відкриття. Ага, подумав я, ось хто не обламався, ось хто стійкий