Читати книгу - "Пора грибної печалі"

— Це неймовірно! — гучно сплеснув руками Андрій. — А в райком партії звертався?! Невже там тебе не підтримають?!

— Перший — людина незлоблива, все прекрасно відає, але воліє… — Іван на мить задумався. — Як тобі дохідливіше пояснити… Ось кілька місяців тому я порушив незвичну справу. Один із наших колгоспних лідерів, голова тутешнього міського колгоспу, відправляв на молокозавод продукцію, її зараховували і тут же відпускали господарству, як переробку для годівлі телят. Оформляли документи і знову приймали те ж саме молоко. Привозили, скажімо, десять бідонів, а колгоспу зараховувалося двадцять. Паперове молоко текло у звітах не один рік. А за нього платились гроші, нараховувались премії. Ось із цим делікатним розслідуванням я і відправився у райком. Знав, що радості принесу керівникам мало, але не сподівався, що мене так зустрінуть. Прийняв другий секретар. Вислухав мовчки — жодна живинка не ворухнулась на обличчі. Потім підсумував: «Час уже й тебе перевірити, Іване Андрійовичу. Твоя пристрасна громадянська пильність щось не викликає довір’я. Здається, партквиток обтяжує твою кишеню. Невже ти такий святий? Це нас давно насторожує…»

Обурений, я одразу домігся прийому в першого і все розповів. Той запевнив, що ніхто не збирається влаштовувати мені екзекуції, це йде від гарячого норову другого секретаря… Зрозумій, каже, Іване Андрійовичу, я теж не сліпий, бачу… Але, на жаль, у нас і зарплати, і премії, і винагороди поки що дають не за моральну чистоту. Тут, каже, друже, цифра — генерал. Є показник — і ти показний. Нема — сядеш на нуль. А в наших горах, каже, сам поміркуй, із чого ті цифри тесати. Із каменю? Ось і доїмо із каменю молоко, шліфуємо м’ясо і проставляємо такі ж кам’яні цифри. І ти теж, каже, мусиш всістися у наші крісла! Ми тебе цінуємо, віримо у твою чесність, будемо найближчим часом пропонувати на підвищення, а поки що стримуй себе. Ось так відповів перший.

— Я все одно не збагну, — запротестував Андрій. — Чого ти панькаєшся з ними на місці? Пиши, стукай у двері області, республіки. Твоя благодушність — сестра їхнього злочину… Ти ж, Іване, завжди був чистий, настирливий!..

— Доки не зіткнувся із справжнім життям. Ти не уявляєш, наскільки Зеленяки і їм подібні лідери небезпечні. Коли їх ловиш на гарячому за руку, вони починають репетувати, що замахуєшся не на них, а на Радянську владу. Мовляв, компрометуєш наш лад, даєш поживу буржуазній пропаганді, ворожим пліткарям… Якось порушив кримінальну справу на секретаря парткому лісокомбінату — на державні гроші побудував власну садибу. І що тут зчинилося! Обурені секретарі партійних комітетів всіх підприємств написали колективного листа, ніби я під усе партійне керівництво району підкопуюся. Виходить, не конкретного злодія, хапугу, казнокрада за руку — на більше заносиш меча… Є у наших злодіїв один порадник, але мені не добратися до нього… Поки що…

— Хто він? — притьмом поцікавився Андрій.

— Поживеш, може, й розкодуєш, — загадково усміхнувся Іван, і з незвичним спокоєм задивився на брата.

— У тебе збереглися матеріали на Зеленяка? — спитав Андрій.

— Окремі копії… А для чого тобі?

— Фейлетон вріжу. Так вшпарю — газета загориться!

— А-а-а… фейлетон. Ідея слушна. Налякаєш Зеленяка, як вовка баранячі роги. Він одразу розкриється і, посипавши попелом голову, стане навколішки… Неодмінно стане… Ти ось тільки вшпар спершу фейлетон, аби газета загорілася, а я уже триматиму напоготові пожежну команду. Будь спокійний, не дозволю, аби ви із Ладичком пішли з торбами, як погорільці, по світу. Тільки спершу надрукуй…

Вранці Андрій зайшов у прокуратуру.

— Ти що, справді надумав писати? — підняв здивовані очі Іван.

— Від свого не відступлю!

— А хіба Ладичко благословив на подвиг?

— Я з ним не радився. Це буде мій перший маленький презент для редактора.

— Он що! — ще більше здивувався Іван. — Раз наважився, сідай ось в куток і вивчай матеріали. Виносити — суворо забороняю. Сюрприз так сюрприз… За науку треба дорого платити.

Через кілька днів Андрій поклав на редакторський стіл фейлетон під назвою «Вівці під’їли репутацію». З їдкою іронією молодий журналіст картав спанілих тварин, які відмовились від традиційного сіна і зажадали від бідного голови колгоспу картопляних, яблучних і капустяних делікатесів. У кінці матеріалу Волосянич уже цілком серйозно вказував на невидимі сили, які вперто шкодили прокуратурі вести слідство і передати справу до суду.

— Геніально! — крикнув Ладичко, прочитавши фейлетон, і від задоволення луснув пальцями. — Ми щасливі, що не помилилися у виборі. Такого гострого пера нашій газеті давно бракувало. Я поздоровляю вас із творчою удачею! — І тут же згріб приємно враженого Волосянича в обійми, чмокнув тричі в щоку. — Геніально! — повторив розчулено. — Наша провінція діждалась нарешті гострого ока.

— Будемо планувати в номер? — запитав несміло Волосянич, намагаючись збагнути: щиро Ладичко говорить чи приховує справжні наміри. В Онуфрія Миколайовича працювали тепер тільки зовнішні очі, які нібито говорили правду.

— В номер! Негайно в номер! Тільки ви повинні знати, такі гострі речі мушу узгодити там! — показав таємничо пальцем в стелю редактор. — Узгоджу — і негайно в номер!

Упоєний творчим злетом, Андрій ледь не випорхнув з кабінету. Але, закриваючи за собою двері, несподівано відчув, як у потилицю йому вдарило пучком струму. Він зрозумів: ожила в темних закапелках черепної коробки друга пара очей Ладичка. Тільки ось загадка — на чию користь.

Минув день… тиждень. Про фейлетон — ні слуху… Андрій не нагадував, а Ладичко — мовчав. Подібна гра зрештою набридла запальному журналістові, і він з досить агресивними намірами зайшов у кабінет шефа.

— Андрію Андрійовичу! — радісно піднявся із-за столу Ладичко. — Ми з вами налаштовані на одну телепатичну хвилю. Щойно подумав — і ви на порозі. Це ще раз підтверджує: недарма житейська дорога привела вас у наш колектив…

— Я зайшов запитати про фейлетон, — стенув плечима Волосянич. — Час іде… ви нічого не говорите…

— А я що говорив?! Фейлетон написано філігранно! Такої ж думки і там! — знову таємничо показав на стелю Ладичко. — Сміялися — ледь пупи не порозв’язувались. Хвалили! Бачать у вас велику перспективу…

— Отже, будемо друкувати? — підхопив Волосянич. — Дали згоду?!

Ладичко вмить спіснів, примаскував ріденьким пасемцем лисину і розчаровано чмокнув губами:

— Довго ми радились, гаряче дискутували і дійшли згоди: з фейлетоном не поспішати. Є тут кілька міркувань чисто громадянського і етичного плану. Друкуючи подібні матеріали, підриваємо устої колгоспного ладу і ллємо воду в рот