Читати книгу - "Вибрані твори"

Кушнір втиснувся у першому ряду; рухливий і чуткий, він зразу ж почув, що хтось позаду, попирхуючи, говорив про чорногузів. Обернувся і хмурим поглядом почав відшукувати винуватця.

Люблячи веселе слово і сам уміючи щось не без гумору розповісти, Степан терпіти не міг, коли хтось нагадував йому про одну історію ще дитячих літ. Тоді Кушнір наймитував у Пилипа Данька, до неймовірності богомільного і спритного куркуля. Весною в голодний рік Данько помітив, що хлопець свою скибку хліба ділить надвоє і одну половину ховає в кишеню.

— Ти, байструченя, для кого хліб засунув?

— Матері.

— Матері? А хто таке право тобі давав?

— Вони опухли у мене.

— Їж зараз же! — розлютувався Данько, вивертаючи хліб із кишені хлопчика. — Я собі голови не прикладу, чого він ноги, як здохляк, ледве волочить за кіньми, — звернувся до своєї родини. — А воно, стерво мале, іще когось моїми харчами підгодовує.

Після того Данько вже садовив хлопчика не біля порога, а за столом, слідкуючи, щоб той з'їдав свій шматок.

Мати ж Степана, хвороблива жінка, з страдними і світлими, як жмурки на річці, очима, тихо догоряла в убогій вдовиній хаті. І як не старався меткий Степан, але нічого не міг їй добути. Зрештою його осінила одна ризикована думка.

Данько щовесни підсипав багато гусок. Старий любив літніми ранками виходити на Буг і, погладжуючи розкішну бороду, дивитись, як табуни його гусей гомінкими білими островами пливли по річці. Восени він відгодовував птицю кашею та волоськими горіхами і тільки перед різдвяними святами, коли підіймалась ціна, возив у місто на продаж.

Степан, щоб хоч як-небудь пособити матері, надумавсь гусині крашанки підмінити крашанками чорногузів. Так і зробив. Ніхто цього в хазяйстві не помітив.

І яке ж було здивовання Данька, коли раз, сидячи перед підсипаними решетами і радісно прислухаючись до потріскування та писку ожилої шкарлупи, він побачив, що, замість ніжної жовтої кульки гусеняти, над гускою високо підвелося дзьобасте чорногузеня. Викидаючи ногу, воно, мокре і худюще, дибнуло перед занепокоєною гускою і невпевнено замарширувало по хаті.

Розлютований Данько швидко зрозумів, чия це витівка. З ломакою кинувся шукати наймита, але ніде не знайшов його: Степан подався на заробітки у друге село.

Потім, у революцію, коли Степан прийшов відрізати землю в Данька, той мало не під ноги кинувся йому:

— Степане, невже в тебе підійметься рука на моє добро? Я ж твою матір од смерті крашанками врятував…

Закривав збори Свирид Яковлевич. Говорячи про нове життя, він, сам того не помічаючи, розхвилювався, і голос його щирим відгуко'м забринів у селянських серцях, особливо в серцях молоді.

— В чому наше майбутнє, товариші? Тільки в колективі. Це єдино вірний шлях, накреслений великими нашими вчителями — Леніним і Сталіним. Хай кожен з вас назавжди запам'ятає ці слова Володимира Ілліча: «Якщо ми будемо сидіти по-старому в дрібних господарствах, хоча і вільними громадянами на вільній землі, нам все одно загрожує неминуча загибель…» А ми ж не ті кволі діти, що загибати хочуть. Ми ростемо так, що аж кісточки похрускують. Ростемо на злість ворогам. От візьму я комсомолку Софію Кушнір. Запитайте її, чи захоче вона увесь свій вік, усе своє здоров'я Варчукові продати, як продала дитинство і перші літа молодості?.. Мені один бій з петлюрівцями згадується… Ранньої зими нам треба було форсувати Буг, щоб несподівано напасти на ворогів. Річка тільки-тільки кригою взялася — ще молода вона, гнеться, неначе папір. Не те що пройти — проповзти не можна. От ми і змовились: хто завалиться — хай мовчки тоне, бо все одно не зможемо врятувати. Вночі поповзли до того берега. І от, з біллю в грудях, чуєш — то там, то тут лід трісне, забулькотить вода… І хоч би тобі слово вирвалось. Мовчки йшли на дно наші брати. Ну, після того ми від петлюрівців і мокрого місця не залишили… Так невже найкращі сини батьківщини загибали для того, щоб тепер їхні діти у куркулів своє життя занапастили? Не для цього, товариші. А для того, щоб над Бугом, щоб усюди наше щастя ходило. Щоб усюди нові будівлі в молодих садах закрасувалися, щоб вечори наші електрикою переливалися, щоб діти наші в університетах училися, ставали вченими і командирами, щоб ось такий парубійко, як Варивон Очерет, не для куркулів, а для себе вирощував золотий хліб, державою керував. А до нашого щастя тільки колективна праця приведе.

Після зборів молодь сипнула на майдан; десь, наче з землі, вродилися музики, і скрипка першою, розгонисте і весело, покликала юність у танець. Подививсь Мірошниченко на молодість кучеряву і зітхнув: згадав своїх дітей, посічених бандитами.

«Вже і моя Оленка була б такою, як Югина».

Підійшов до Бондаря:

— Іване, чи не пройтись би нам в Івчанку? Варто подивитись, як їхній соз працює. Це пригодиться в роботі.

— А чого ж, підемо.

Мірошниченко ще раз оглянув задуманим поглядом майдан, по-батьківському примруживсь до Софії Кушнір, що легко пропливала в танці, і пішов поруч з Бондарем.

Просмолений човен стрілою перетнув луку Бугу і прямо врізавсь у вогку дорогу. З шелюги саме виїхала підвода, навантажена обкорованим червонолозом.

— Чоловіче добрий, — привітався Бондар з візником. — Де живе голова вашого созу?

Візник, літній чоловік, видно, схильний до уважного аналізу і роздуму, спочатку пильно оглянув зустрічних, потім поправив в'язку червонолозу, по-хазяйськи замотав віжки на люшню і собі запитав:

— Голова? А якого вам голову треба?

— Товариства спільного обробітку землі.

— Товариства-то товариства, але якого? Тепер їх у нас аж троє.

— Аж троє? — здивувався Бондар.

— А що ж, арифметика проста: три сози і троє голів. На кожен соз голова призначається. Оце я цими днями з району привіз статут свого созу. Затвердили. Уже й коней отримали. Добрячі коні. Так до якого ви голови хочете заїхати?

— А хто ж у вас тепер?

— Петро Савченко, Василь Іщук і Данило Самойлюк.

— Данило Самойлюк? — зрадів Мірошниченко. — Партизан?

— Аякже, партизан, — зразу ж перемінився голос у візника.

— От ми до нього й підемо.

— Д-да, — непевно протягнув візник і демонстративно повернувся спиною до Бондаря та Мірошниченка. Ті переглянулись, мовчки пішли за возом.

— Не ходіть ви до того Самойлюка, — нарешті обізвався чоловік. — Він такого натворив, такого наробив нам… Навіть у сімейство моє заліз.

— Що ж він міг зробити? — занепокоївся Мірошниченко. Він здав Самойлюка як доброго партизана, більшовика.

— Що міг зробити? З-під