Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

— О, він скоро ляже в дрейф і підбере їх, — відказав я бадьоро. — Він хоче тільки провчити їх, та й годі.

Луїс подививсь на мене проникливо й спитав:

— Ви так гадаєте?

— Атож, — відповів я. — А ви?

— Я тепер весь час гадаю лиш про одне — про власну шкуру, — мовив він. — Дивом дивуюсь я — як воно на світі буває. В таку халепу мене та зайва чарчина у Фріско вкинула! Але вам буде ще гірша халепа — через оту жінку, що тепер у каюті. Я ж добре знаю вашого брата!

— Що ви маєте на думці? — поквапно спитав я, бо, пустивши свою стрілу, він відвернувся.

— Що маю на думці? — скрикнув він. — І ви мене питаєте? То пусте, що я маю на думці. Що онде Вовк має на думці, Вовк — ось про що ходиться!

— В разі якої пригоди ви мені поможете? — запитав я несамохіть, бо ж він висловив мої власні страхи.

— Чи поможу я вам? Старий гладкий Луїс помагатиме собі, і з того йому досить мороки буде. Це ще тільки починається, кажу я вам, тільки починається.

— Не думав я, що ви такий боягуз, — піддрочив його я.

Він кинув на мене презирливий погляд.

— Коли вже я не зважився помогти отим нерозважним сердегам, — він показав на маленьке вітрило за кормою, — то невже ви думаєте, що я дам розчерепити собі голову за жінку, що її до сьогодні й у вічі не бачив?

Обурений, я повернувся і пішов за корму.

— Згорніть топселі, містере Ван-Вейдене, — сказав Вовк Ларсен, коли я піднявся до нього на ют.

Той наказ був мені полегкістю, і я вже не так хвилювався за долю тих двох у шлюпці. Мабуть-таки Ларсен не хоче відриватися задалеко від них. У мене зажевріла надія, і я швидко виконав наказ. Ледве я розкрив рота, щоб віддати потрібні команди, як одні матроси прожогом кинулися до фалів і ніралів, а інші подерлись нагору до вантів. Вовк Ларсен тільки похмуро осміхнувся, загледівши те завзяття.

І все-таки шлюпка відставала все далі. Коли вона була вже за кілька миль від нас, ми лягли в дрейф і стали чекати. Всі пильнували за її наближенням, навіть Вовк Ларсен, хоч він єдиний був цілком спокійний. Луїс, що гостро вдивлявся вдалину, не міг приховати неспокою, який відбивався йому на обличчі.

Шлюпка підходила все ближче й ближче, стрибаючи серед зеленого кипіння, мов жива. Вона то підносилася, то падала, то злітала на величезний пінявий хребет, а то зникала за ним, щоб знову виринути. Віри не йнялося, що вона може ще лишатись ціла, але раз у раз ставалося те неймовірне: вона виносилась на хвилю. Налетів дощ, і з-за водяної запони вона виринула майже коло нас.

— Стерно на борт! — загорлав Вовк Ларсен і, сам стрибнувши до штурвала, різко крутнув його.

Знову «Привид» рвонувсь і помчав уперед. Цілих дві години Джонсон і Ліч ганялись отак за нами. Ми лягали в дрейф і знову втікали, тоді ще й ще робили те саме, і весь час за кормою клапоть вітрила то підстрибував під саме небо, то провалювався в безодню. Він був за чверть милі від шхуни, коли густий дощ, налетівши, заховав його від нас. Більше ми його не побачили. Дощ пронесло, але клаптик вітрила вже не виднів на розбурханій воді. Мені вдалося, що на високій хвилі майнуло чорне дно шлюпки. То було все. Життя Джонсона і Ліча урвалося.

Матроси все тіснилися на шкафуті. Ніхто з них не пішов униз, ніхто не промовив ані слова. Всі стояли, не важучись глянути один на одного. Кожен ніби скам'янів у глибокій задумі, немов не вірячи в те, що сталося у нього перед очима. Та Вовк Ларсен не дав їм довго думати. Шхуна лягла на свій курс — до котикових табунів, а не до Йокогами. Тепер матроси тягли снасті вже без того завзяття, були мляві й понурі, а прокльони, що зривалися з їхніх уст, були теж якісь мляві. Інша річ мисливці. Невгамовний Смок розповідав уже якогось анекдота, і його товариші, спускаючись у кубрик, гучно реготали.

Йдучи завітряним бортом на корму, я побачив біля камбуза одного з урятованих — механіка. Він підступив до мене, обличчя його було бліде, губи тремтіли.

— Ради бога, сер, що це за судно? — вигукнув він.

— А що ви, самі не бачите? — відповів я майже брутально, бо мені самому серце рвалося з туги й страху.

— Ви ж обіцяли! — сказав я Вовкові Ларсенові.

— Коли я обіцяв, я не думав брати їх на судно, — відповів він. — В кожному разі ви повинні визнати, що я їх і пальцем не торкнув. — І засміявсь — Так-так, навіть пальцем не торкнув!

Я нічого не відказав. Я був такий ошелешений, що не міг здобутися на слово. Мені треба було зібрати думки докупи. Тепер на мені лежала відповідальність за ту жінку, що спала там, унизу в каюті, і єдина розважна думка блимала у мене в голові: не треба нічого робити згарячу, коли я хочу якось помогти їй.

РОЗДІЛ XX

Решта дня проминула без пригод. Шторм, «промочивши нам зябра», поволі стихав. Механіка й трьох мастильників після запальної розмови з Вовком Ларсеном, убравши в старі лахи, що знайшлися в судновій коморі, розподілили по різних шлюпках під команду мисливців, призначили на вахти і спровадили в кубрик на баку. Вони пішли, ще обурюючись, але не дуже голосно. Вони були вже добре налякані тим, що бачили, і починали розуміти, що за людина Вовк Ларсен, а те, що вони почули про нього в кубрику, відбило їм і зовсім охоту опинатись. Міс Брустер — так назвав урятовану жінку механік — усе спала. За вечерею я прохав мисливців розмовляти тихше, щоб її не потурбувати. Вона показалася лише вранці другого дня. Я хотів був подати їй сніданок до каюти, але Вовк Ларсен заборонив. Хто вона така, що гребуватиме нашим товариством за столом у кают-компанії? — так спитав він.

її поява за столом мала досить кумедні наслідки. Мисливці мовчали, наче води в рот понабиравши. Тільки Джок Горнер і Смок не зніяковіли: вони крадькома поглядали на неї і навіть устрявали в розмову. Решта четверо, повтуплювавши очі в свої тарілки, старанно й зосереджено жували; вуха їхні рухались у такт щелепам, як ото в багатьох тварин.

Спочатку Вовк Ларсен говорив мало, хіба що відповідав, коли до нього зверталися. Не те що він почував