Читати книгу - "Аукціон"

У Цюріху було сонячно, хоч із гір задимав пронизливий вітер; пасажирів прилетіло небагато, після Великодня всі відсиджуються вдома; сезон ділової активності зараз трохи спадає; прикордонник ліниво глянув на його зелений паспорт; пропустив; пішов за багажем — віз, як завжди, чорний хліб, баночну воблу, дерев’яні сувеніри, які купив у магазині на вулиці Димитрова; прощаючись, сказав Степанову: якби йому дали право виробляти й торгувати російськими сувенірами по всьому світі, він кинув би верстати, став би мультимільйонером; ходите по золоту, а нагнутися не хочете; чемодан підвезли через п’ять хвилин; узяв каталку, пішов до виходу; спочатку в готель, звідти подзвонити російському князю; цікаво дізнатися, який його бізнес; чи можлива кооперація; завтра в банк, внести в діло десять тисяч баків; шкода, що про це не можна писати — в Нью-Йорку з’їдять і оком не змигнеш, та й Панама в цьому розумінні не краща; звичайно, місто пахне золотом, чудовий край, звідти можна крутити діла, але про підтримку росіян і думати не можна; довкола американські військові бази, справжні психи, в кожному бачать шпигуна; звісно, для реклами це непогано, меценатів поважають, тільки трохи пізніше, років через два, коли в мене в банках Женеви й Цюріха лежатиме стільки грошей, що не страшні будуть словесні напади; росіяни кажуть, до чужого рота не приставиш ворота, правильно, але в кожний розкритий дзьобик можна покласти п’ять тисяч доларів, і дзьобик закриється, гам — і нема!

— Містер Розен, — почув він чийсь тихий незнайомий голос за спиною, й одразу відчув холод у грудях; Жаклін правильно каже, що в нього абсолютне чуття, як у тварини.

Він обернувся; чоловік, який гукнув його, був у синьому пальті з тонкої шерсті; обличчя сильне, вольове; сила відчувалася в тому, як були посаджені його очі, круглі, пташині, дуже глибоко; брови розльотисті, густі, наче підведені в, салоні краси; різкі подовжні зморшки на щоках; ледь відстовбурчені боксерські вуха (по цяточках на мочках видно, що йому час від часу висмикують волосинки, кваліфікована робота, спеціалісти на вагу золота, прейскурант неймовірно високий), гладенький лоб, красива сивина; останнє, що помітив Розен, були лайкові, з дуже м’якої шкіри туфлі; як правило, такі можна купити тільки в магазині в Ка Де Be у Західному Берліні чи в лондонському «Селфріджес»; років сім тому подібне взуття вироблялося здебільшого в Іспанії, — куди їм дівати коров’ячі шкури, кориди щодня, бики чудові, випасені на соковитих травах; тепер такого взуття нема, женуть росхоже, демократизація суспільства, ринок точно реагує на зміни в політичному житті країни.

— Слухаю вас…

— Мене звати Луїджі, містер Розен. У мене до вас доручення.

— Так, але я не знаю вас, містер Луїджі. — Розен розмовляв по-англійськи пристойно, але з неймовірним акцентом, за освітою технік, пристрасть до точності, в російській же вимовляється, як читається, а в нинішньому рідному пишуть «брідге», а вимовляється «брідж», «вар», а читати треба «вор», «хоурз», а вимовляєтся «ауарз», нічого не вдієш, фонетика; тому, видно, росіяни, такі недовірливі до англосаксів, у всьому шукають другий смисл, а спробуй не шукати, якщо кожне слово — загадка і в ньому два смисла — один пишуть, другий вимовляють…

— Я — Луїджі Роселлі, власник фірми, що займається торгівлею прав на журнальні й газетні статті. З мафією не зв’язаний, — чоловік посміхнувся; зуби, як у Бельмондо (хоч далеко за п’ятдесят), а може, літав у Штати, там вживляють нові, вирвані у юнаків, які загинули в автокатастрофах, шалені гроші, але гарантія абсолютна, правда, якщо дупло, якось страшно лікувати зуб покійника. — Я відвезу вас, — він кивнув на свій «мерседес», — в дорозі договоримо…

— Але я не їжджу з незнайомими, — відповів Розен, шукаючи очима поліцію, побачив двох, заспокоївся. — Ви можете сказати мені те, що хочете, прямо тут…

— Добре, я під’їду у ваш готель, — сказав Луїджі Роселлі. — Справді, я не збираюся ні викрадати вас, ні шантажувати. Мене просили поговорити з вами про ту справу, яка стосується не вас, а вашої родини.

— Ну, то говоріть! — вигукнув Розен, склавши на грудях свої короткі маленькі руки.

— Ви не хочете, щоб я знав, де ви зупинитеся на цю ніч? Добре, ходімо в кафе.

— Так, але в мене чемодан…

— Це, звичайно, дуже серйозна перепона, — Роселлі якось смішливо шморгнув кінчиком тонкого, хоч і перебитого в хрящі носа. — Я займався спортом, я допоможу докотити ваш чемодан до кафе; за воду й сендвіч плачу я.

Коли вони сіли за столик, Роселлі попросив нахабного офіціанта, який дивився поверх голів відвідувачів, принести дві кави, спитав, чи не хоче Розен подвійної, той відповів, що він просто ошелешений тим, що відбувається, кави взагалі не п’є, тільки чай; серце; сказав, що вип’є склянку води; «Ні, ні, звичайнісінької, від мінеральної в мене печія»; й приготувався слухати, якось дивно при цьому поплескуючи себе по кишенях.

— Хочете курити? — запитав Роселлі. — Прошу. В мене без фільтра, я довго жив у Парижі. Звичка — друга натура…

— Дякую. Я кинув курити, тому не ношу з собою тютюну, хоч досі не можу собі відмовити у двох, трьох сигаретах…

— Фокуси, — раптом жорстко й сухо сказав Роселлі. — Так ви курити ніколи не кинете. Це небезпечна справа — сидіти між двома стільцями, містер Розен.

— Що? — спитав Розен, знову відчувши, як похолонуло в грудях.

— Те саме. Мені доручили сказати, що містер Степанов працює на Кремль; так званий червоний князь веде тут — за його завданням — пропаганду, «мир і дружба», словом, розумієте… Коли ви справді вирішили платити їм гроші, вашому ділу в Панамі може бути завдано неабияких збитків, містер Розен.

— Але я маю право витрачати свої гроші так, як хочу! Я це роблю в інтересах мого бізнесу, зрештою! Мені ніхто не допоможе, коли я собі не допоможу! І потім, що тут поганого — купити кілька картин і повернути їх Росії?

— Нічого. Абсолютно нічого. Мова йде лише про той аукціон, на який підуть ваші пожертвування. Ті люди, які хочуть придбати полотна Врубеля, не дозволять вивезти їх на Схід. Ці люди мають велику вагу в банківському світі. Вони зімнуть вас.

— А звідки ви знаєте, що я маю намір…

Роселлі витяг з кишені конверт; вийняв з нього два аркушики, простяг Розену.

— Читайте. Це запис телефонних розмов Степанова з князем…

— Ви з розвідки?!

— Боронь боже! Ви ніколи не вдавалися до послуг приватних детективних агентств?

— А навіщо мені це?!

— Прочитайте, прочитайте, містер Розен. А прочитавши, подумайте, чи не